Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Деніз найбільше дратувало те, що я позбавляю її такого життя. Видатний капітан Сітрин, який колись не шкодував себе в героїчних боях, тепер вгамовував циганську пристрасть Ренати й, здурівши на схилі літ, купив собі розкішний «мерседес-бенц». Коли я приходив по Ліш та Мері, Деніз веліла мені переконатися, що машину добре провітрено. Вона не хотіла, щоб у ній лишався запах Ренати. Також я мав викидати з попільнички недопалки зі слідами її помади. І пильнувати, щоб у салоні не було жодних паперових серветок, вимащених «бозна-чим».
Сповнений недобрих передчуттів, я набрав номер Деніз. На моє щастя, відповіла покоївка, і я сказав їй, що не зможу сьогодні відвезти дівчаток, бо маю клопіт із машиною.
Надворі я виявив, що можу втиснутися у «мерседес». Хоча вітрове скло було в кепському стані, я подумав, що таки впораюсь із керуванням, тільки б поліція мене не спинила. Я пересвідчився в цьому, поїхавши до банку, де взяв новенькі купюри. Видали їх у пластиковому конверті, який я поклав, не розкриваючи, поряд зі своїм гаманцем. Потім із телефонної будки я подзвонив до ремонтної майстерні й попередив, що приїду. Нині потрібно мати домовленість — ви не можете просто заїхати в гараж, як робили це за давніх добрих часів. Тоді, з тієї ж будки, я спробував іще раз видзвонити Джорджа Свібела. Певно, я обмовився за грою в карти, що Джордж любить ходити зі своїм стареньким батьком до лазні на Дивіжн-стріт, біля колишньої Роубі-стріт. Можливо, Кантабіле сподівався застати там Джорджа.
У дитинстві я ходив до російської лазні зі своїм татом. Цей давній заклад — гарячіший за тропіки, просякнутий солодким запахом гниття, — був там із незапам’ятних часів. Унизу, в підвалі, чоловіки стогнали на розм’яклих від пари дошках, поки їх хльостали дубовими віниками, змоченими мильною піною у діжках для соління. Дерев’яні лежаки поволі піддавалися чудовому занепаду, стаючи ніжно брунатними. У золотавих випарах вони були схожі на боброве хутро. Либонь, Кантабіле мав надію заскочити Джорджа голим. Чи не тому він вирішив зустрітися саме тут? Можливо, він збирався його побити чи застрелити. І навіщо я стільки базікав?
Звернувся до Джорджевої секретарки:
— Шерон, він не повернувся? Послухайте, перекажіть, щоби він не приходив сьогодні у швіц[75] на Дивіжн-стріт. Нізащо! Це серйозно.
Джордж казав про Шерон, що вона завжди накликає лихо на свою голову. І це не дивно. Два роки тому їй порізав горло геть незнайомий чоловік. Невідомий чорношкірий увійшов з ножем у Джорджів офіс, що в південному Чикаґо. Він, наче віртуоз, провів лезом по шиї Шерон і зник назавжди. «Кров хлинула рікою», — розповідав Джордж. Він обв’язав їй шию рушником і помчав із нею до лікарні. Джордж і сам стягує всілякі біди на свою голову. Він завжди шукає щось істотне, справжнє, одвічне. Побачивши кров, життєву субстанцію, він знав, що робити. Але, звісно, Джордж не цурається й теорії; він примітивіст. Червонощокий, м’язистий, з грубими руками й карими сприйнятливими очима, Джордж видається зовсім не дурним, якщо тільки не проголошує своїх ідей. Він робить це голосно, запально. І тоді я лише всміхаюся, дивлячись на нього, бо знаю, який він добрий. Він дбає про своїх стареньких батьків, своїх сестер, свою колишню дружину і своїх дорослих дітей. Джордж осуджує яйцеголових, але він по-справжньому любить культуру. Цілісінькі дні він, перемагаючи себе, просиджує над складними книжками, намагаючись їх зрозуміти. Не сказати б, що дуже успішно. А коли я знайомлю його з інтелектуалами на кшталт мого вченого приятеля Дюрнвальда, він присікується до них, кричить і лається з розпашілим обличчям. Що ж, тепер в історії людської свідомості настав той цікавий момент, коли розум повсюдно пробуджується й народжується демократія, доба безладдя та ідеологічної плутанини, що є основним явищем нашого часу. Гумбольдт із хлоп’ячим захватом сприймав інтелектуальне життя, і я поділяв його ентузіазм. Але інтелектуали, з якими доводиться зустрічатися, це інша річ. Я не запобігав перед чиказькими світочами думки. Деніз запрошувала різних знаменитостей до нашого дому в Кенвуді, щоб подискутувати з ними про політику та економіку, расизм, секс, злочинність. І хоча я подавав напої й багато сміявся, я не був ані веселий, ані гостинний.
— Ти зневажаєш цих людей! — сердито казала Деніз. — Окрім Дюрнвальда, цього буркотуна.
Цей закид був слушний. Я сподівався всіх їх покласти на лопатки. Насправді це було однією з моїх заповітних мрій і найдорожчих надій. Ці інтелектуали виступали супроти Істини, Добра, Краси, вони заперечували світло. «Ти сноб», — казала мені Деніз. Але це було не зовсім так. Просто я не хотів мати нічого спільного з цими покидьками, яких вона запрошувала: юристами, конгресменами, психіатрами, професорами соціології, духовенством і людьми мистецтва.
— Тобі треба зустрічатися зі справжніми людьми, — сказав мені якось Джордж. — Деніз оточила тебе пустобрехами, і тепер із дня на день ти нидієш у своїй кімнаті наодинці з тоннами книжок і паперів. Ладен побитися об заклад, що ти потроху з'їдеш з глузду.
— Та чому? — заперечив я. — Адже