У череві дракона - Микола Данилович Руденко
А коли вже лишалося метрів десять, я побачила: лосі!..
В наших лісах вони з’явилися нещодавно. То були перші посланці північного племені лісових мешканців — мирних, але не таких уже і безпечних, як дехто гадає.
Звір є звір. З лосем жартувати не можна — він цього не любить. Його зброя — ноги. Але яка ж то зброя! Зевс не вміє так орудувати своїми блискавицями, як лось орудує ногами.
Та всі ці застороги я висловлюю на тверезу голову, а в ті хвилини моїм серцем заволоділо зовсім інше почуття: незбагненна радість! Чи, може, захоплення. Але то було щось високе, небуденне. Мені хотілося, щоб ці лісові велетні (два метри заввишки!) іще хоч трохи постояли на дорозі — туман заважав їх розгледіти. Я навіть підійшла ближче — і тепер ми непогано бачили одне одного.
Темно-брунатна шерсть, рухливі, насторожені вуха. Попереду стояла безрога лосиха. Голова самця ховалася в кущах, тому я не зумію описати, як зблизька виглядають лосині роги.
Самець на мене, видно, не звертав жодної уваги, а лосиха трималася так, як належить триматися звірові, коли він іще не знає, хто перед ним — друг чи ворог. Напевне, вона зрозуміла, що в мені немає нічого ворожого — я стояла непорушно, всім виглядом намагаючись показати, що хочу лише привітатися та й піти собі далі.
Лосі відступили з дороги, але недалеко — стояли серед дубів і пильно наглядали за мною.
Що ж мені було робити? Іншої дороги немає. Пройшла просто перед їхніми мордами — якби лось того захотів, він міг би дістати мене копитом. Але вони вивчали ліси, котрі прийшли обживати. Я була для них лише сусідкою по території — отож вони спокійно зважували, чи можна жити зі мною в доброму сусідстві.
Я не зумію висловити того почуття, з яким повернулася додому. Про страх не було й мови — він був цілком відсутній. Я переживала щось схоже на пробудження. То було пробудження серця: воно збагатилося чимось новим, незвичайним…
Минали дні. До нас уже приїздила Надійчина мати — добра сільська жінка, яка чимось мені нагадала тітку Параску. Все їй у нас подобалося — і те, що хмизу скільки завгодно, і особливо те, що корові є де напастися. То нині чималий клопіт.
Про переїзд вона обіцяла подумати, але наказала Надійці, щоб уже зараз побалакала з лісниками, аби хтось із них город виорав. Такого там бур’яну розвелося, що його тепер за кілька років не вибереш. Тож руками вибирати доведеться, бо у пирію таке люте коріння, що картоплину наскрізь прогризає.
Мені запропонували відпустку, бо вона пропаде, — адже ж рік уже кінчається. Я погодилася її взяти, а тепер не знаю, як із тим бути: надворі мокро, а в хаті нудно.
Та якось неждано-негадано взулася в гумові чобітки, зодягнула плащик поверх вовняної кофти і, залишивши Надійні коротеньку записку, вирушила на шосе.
Сергія не застала ні вдома, ні в «Сільгосптехніці»: на те ж вона й «летучка», щоб літати.
Ну то куди ж тепер? Тільки не додому. Хоч я там уже й не самотня, та все ж мені чогось не вистачає. У Надійки свої клопоти — земні, господарські. Я їх шаную, звичайно, але сама не про те думаю.
Я майже була певна, що Павло навідається до мене, а він лише привіти передає через Сергія. Що це — чоловіча дипломатія? Чи, може, так завантажений роботою, що й про друзів згадати ніколи? А можливо, тоді, коли ми прощалися, він таке в очах моїх прочитав, що й надія в його душі зломилася. В ті хвилини я справді була далека від того, щоб подавати йому надію: після пожежі днів зо три ходила сама не своя.
Повернулася на шосе, не знаючи, куди ж мені їхати. Знов і знов Семенівка спокою не давала — все чомусь перед очима з’являлася. Давненько я її не бачила — невдовзі після війни. То було велике село, схоже на інші українські села. Починалося воно рідким дубовим пралісом, що заводив тебе в широке межигір’я, де текла річечка, яку вже тоді збиралися загатити. Осадчий розказував нам із Василем, що вся низина в межигір’ї буде залита водою — колгосп збирався створити кілька великих ставів.
Отже, Семенівка тепер повинна бути вельми мальовничим селом. А де ж будується Нова Семенівка?..
Проте межигір’я було не повністю забудоване — воно таке велике, що там кілька сіл розмістити можна. Нова Семенівка, напевне, будується нижче або вище…
Доки я про це роздумувала, біля мене спинилася біла «Волга». Я впізнала: це ж та сама, яка за Павлом колись приїздила, а він її відпустив. Водій, вийшовши із машини, привітався зі мною, мов з родичкою.
— Куди вам, Софіє Кирилівно?
— Та, може, в Семенівку.
Не знаю, чому я так вирішила. Дорогою потім виправдовувалася перед Степаном — так звали водія.
— Можливо, син туди поїхав. Я його не застала в «Сільгосптехніці».
— Це недалеко, — заспокоїв мене Степан.
Грейдерна дорога була розквашена дощами й розбита машинами, які возили буряки. Але хлопець так вправно перескакував калюжі, що міські таксисти могли б лише позаздрити його майстерності.
Ставків у Семенівці виявилося тільки два, але вони були великі, повноводні. Хати збігали до них терасами. Дерева ще не скинули пожовклого листя. Особливо багато
