У череві дракона - Микола Данилович Руденко
… З Ніною ми ні від кого не криємось. Її мати розуміє, що це вже не просто дружба. А може, Ніна сама їй про все розказала? Я того не знаю. Мати до мене ставиться добре, а батько чимось невдоволений.
Якось він запросив, мене до свого кабінету, виставив пляшку коньяку, і ми з ним проговорили цілий вечір. Ніна потім призналася: мати зустріла її на вулиці й порадила поїхати до подруги. Це для того, щоб ми з батьком довше побалакали. Я не знав тієї хитрості — гадав, що Ніна справді забарилася, а батько мене розважає. Або, може, йому просто захотілося випити.
Розпитував про мої наміри — чи не збираюся до інституту вступати? Я йому пояснив, що досі ще не визначив, який саме інститут мені до вподоби. Ось поживу на селі, тоді видно буде. Цілком можливо, що подам документи на заочне відділення сільськогосподарського — на факультет механізації.
До мого захоплення селом він поставився досить несхвально.
— Що з вами сталося? Робітничий клас — це становий хребет суспільства. А село… Ми ціле літо прожили у вашому районі. Ніна вам не розказувала?.. Це будинок мого друга, там батьки його живуть. Прекрасне місце… Але зрозумійте: без-пер-спек-тив-но!.. Моя вам порада: подавайте документи на філософський факультет. У вас є здібності. А я вам допоможу.
Я намагався його переконати, що філософія — не моя стихія. Власне, я не проти філософії, але не за рахунок механізації сільського господарства.
— Слухайте! — засміявся Юрій Тихонович. — Як це у вас виходить?.. Ви ж зраджуєте робітничий клас… Я жартую, звичайно. Але щоб отак ні сіло ні впало перекинутись на протилежний полюс… Люди із села їдуть до міста, а ви навпаки. Треба жити духом сучасності. Там ви зариєтесь у землю. І здібності свої зариєте.
Коли вичерпались усі його аргументи, він запитав:
— З Ніною у вас серйозно?
— Звичайно.
— То невже ви гадаєте, що вона вам буде біля свиней ходити?
Я навіть образився:
— Які свині?.. Літературу викладатиме. В Семенівці нову школу будують.
Юрій Тихонович роздратовано махнув рукою.
— Знаю. Але це не для неї. Познайомтеся з життям сільського вчителя. Чи здатний він прожити без корови та без городу?.. Тут спустився ліфтом у гастроном — і вся рахуба. А там що ви будете їсти?.. Ми з дачі аж у райцентр на базар їздили. Вісімнадцять кілометрів. Так у мене ж «Волга»…
— Мотоциклом привеземо, — простодушно випалив я, виповідаючи свою давню мрію.
— А взимку? А коли дороги розквасить? Е-е, молодий чоловіче! Село поки що не для інтелігентів. То здалеку на нього дивитися приємно. Та, може, влітку відпочити. А жити в селі… Не раджу.
Я потім усе це переповів Ніні.
— Нехай не лякає, — сказала вона, нахмурившись. — Є дещо важливіше від смаженої телятини.
Припала щокою мені до грудей.
Ось вона яка, моя Ніна!..
Отож не ображайся, мамо, що інколи в неділю проминаю зупинку, де ти махала мені на прощання. Ніна дуже хороша. Я її люблю!
V. Міра життяЗадощило в наших лісах. Інколи падають такі тумани, що далі, ніж на відстані простягнутої руки, серед білого дня майже нічого не видно. Правда, дещо побачити можна, але невиразно: замість дерев проступають їхні розмиті обриси. Таке враження, мовби світ щойно почав творитися. Колись оці обриси стануть соснами і дубами, а поки що стовбури та гілки лише ледь-ледь означені — вони швидше нагадують сіруваті, напівпрозорі тіні, аніж реальні дерева. Як дитячі хрящики іще не кістки, так оці тіні ще не дерева. Лише підійшовши впритул і торкнувшись пальцями кострубатої кори, ти помітиш, що творення вже відбулося — просто треба світ оцей трохи протерти, як вологу шибку, і все стане на свої місця. Те буде зроблено, звичайно: ось подме з півночі холодними вітрами, і тоді туман обернеться на волохатий іній.
Якось Поліна Костянтинівна, стоячи на автобусній зупинці, бачила: я звернула з шосейної дороги та й зникла в лісі. Вона живе в місті, на роботу їздить автобусом. Для неї ці ліси виглядають дикими і страшними. Отож наступного дня вона мені сказала:
— Це неможливо! Щоб у наш час… Невже вам не страшно? Чому ви до людей не перебираєтесь? Там же, мабуть, і звірі є.
— Є.
— Які?..
— Козулі, дикі кабани.
— Ой, Софіє Кирилівно!.. Я на вашому місці померла б від страху. Самій серед лісу… Та ще в такий туман… А раптом щось станеться? Хто ж вас почує?
— Ніхто не почує, — відповіла я, сміючись, бо добре знаю, що нічого не станеться.
І все ж одного разу могло й статися.
Було це надвечір. Дійшла вже до Солодкого горба, як раптом бачу: назустріч мені сунуться дві велетенські