Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Гаразд, — сказав я. — Я хочу попросити вас ось про що. Не кажіть нікому, що ви мене бачили. Це для мене дуже важливо.

— Я не скажу нікому, — пообіцяв швейцар.

Я хотів дати йому десять лір. Він відштовхнув папірця.

— Обіцяю вам, що нікому не скажу. А грошей мені не треба.

— Чи не могли б ми щось для вас зробити, синьйоре лейтенанте? — спитала жінка.

— Тільки оце, — відказав я.

— Ми мовчатимем, — сказав швейцар. — А як вам буде ще щось потрібно, дасте мені знати.

— Гаразд, — сказав я. — До побачення. Ще зустрінемось.

Вони стояли в дверях, дивлячись мені вслід.

Я сів в екіпаж і сказав візникові адресу Сіммонса, одного з моїх знайомих, що навчався співу.

Сіммонс мешкав у другому кінці міста, біля Порта Маджента. Коли я приїхав до нього, він ще лежав у ліжку й був геть сонний.

— Ви страшенно рано прокидаєтесь, Генрі,— сказав він.

— Я приїхав першим ранішнім поїздом.

— Що там за відступ? Ви були на фронті? Сигарету хочете? Онде в коробці на столі.

Кімната була велика; під стіною стояло ліжко, в другому кінці — рояль, а ще комод і стіл. Я сів на стілець біля ліжка. Сіммонс сидів, підмостивши під спину подушку, і курив.

— Кепські мої справи, Сіме, — сказав я.

— Мої теж, — сказав він. — У мене вони завжди кепські. Закурити не хочете?

— Ні,— відказав я. — Як дістати дозвіл на в’їзд до Швейцарії?

— Вам? Італійці вас нікуди не випустять.

— Авжеж, я знаю. А швейцарці? Що зроблять вони?

— Вони вас інтернують.

— Я знаю. А що це означає практично?

— Нічого. Все дуже просто. Ви можете їздити куди захочете. Здається, треба тільки реєструватись чи щось там таке. А в чім річ? Вас розшукує поліція?

— Поки що нема нічого певного.

— Не хочете, то не кажіть. Але цікаво було б почути. Тут нічого не діється. Мене обсвистали у П'яченці.

— Яка прикрість.

— Еге ж, справжнє фіаско. І добре ж співав. Хочу спробувати знов у тутешньому «Ліріко».

— Хотілося б послухати.

— Ви страшенно люб'язні. То що, ви вскочили в якусь халепу?

— Ще не знаю.

— Не хочете, то не кажіть. А чому ви не на тому бісовому фронті?

— З фронтом я, мабуть, розпрощався.

— От і молодець. Я завжди знав, що ви маєте голову на в'язах. Чи не міг би я чимось вам допомогти?

— Та ви ж так обтяжені справами.

— Аніскілечки, мій любий Генрі. Аніскілечки. Я буду радий зробити щось для вас.

— Ми з вами майже однакові на зріст. Чи не пішли б ви та не купили мені цивільне вбрання? У мене було, та все залишилось у Римі.

— А, ви ж колись там жили. Препаршиве місто. Як ви могли жити в ньому?

— Я вчився на архітектора.

— Там не місце вчитись. І не купуйте ніякої одежі. Я дам вам усе, що потрібно. Виряджу вас так, що всі падатимуть. Ідіть-но отуди, в гардеробну. Там є шафа. Беріть усе, що захочете. Мій любий, не треба вам купувати ніякої одежі.

— Я б усе-таки краще купив, Сіме.

— Мій любий, мені легше віддати вам те, що я маю, аніж іти купувати. А паспорт у вас є? Без паспорта далеко не заїдете.

— Є. Я зберіг свій давній паспорт.

— Тоді одягайтесь — і в добру стару Гельвецію.

— Не так воно просто. Спершу мені треба в Стрезу.

— То й прекрасно, мій любий. А там візьмете човна — і на той бік. Коли б не мої співи, я б залюбки поїхав з вами. А от таки поїду.

— Ви навчилися б там витинати по-тірольському.

— Мій любий, а таки навчуся. Та ні, співати я й так умію. Оце ж бо й дивно.

— Закладаюся, що вмієте.

Він лежав, спершись на подушку, й курив сигарету.

— Не прозакладайтесь, мій любий. Але співати я таки вмію. Хоч як це з біса кумедно, але вмію. І люблю співати. Ось послухайте. — Він загорлав щось з «Африканки»; шия його напнулася, жили набрякли. — Я таки вмію співати, — сказав він, — а вони там нехай собі як хочуть.

Я визирнув у вікно.

— Я зійду вниз і відпущу екіпаж.

— А тоді повертайтесь, мій любий, та будемо снідати. — Він устав з ліжка, випростався, глибоко вдихнув і почав робити гімнастику.

Я спустився вниз і заплатив візникові.

РОЗДІЛ XXXIV

У цивільному я почував себе мов на маскараді. Я довго носив військову форму, звик, щоб одяг щільно облягав тіло, і тепер мені бракувало цього відчуття. А штани просто-таки теліпалися на ногах. Я взяв квиток від Мілана до Стрези. Купив і новий капелюх. Сімового капелюха я надягти не міг, а от костюм був чудовий. Він пропахнув тютюном, і, коли я сидів у купе й дивився за вікно, мене не полишало відчуття, що мій новий капелюх надто новий, а костюм надто старий. На душі в мене було так само тоскно, як і за вікном, де розляглася мокра Ломбардська рівнина. У купе зі мною їхало кілька військових пілотів, для них я був не бозна-яка персона. Вони уникали дивитись на мене й усім своїм виглядом виказували зневагу до цивільного в моїх літах. Я не почував себе ображеним. А в минулі дні неодмінно образив би їх і встряв у бійку. Вони зійшли в Галларате, і я зрадів, що лишився сам. У мене була газета, але я до неї не брався, бо не хотів читати про війну. Я постановив собі забути про війну. Я уклав сепаратний мир. На душі в мене було страшенно самотньо, і я зрадів, коли поїзд приїхав у Стрезу.

Я сподівався побачити на станції готельних службовців, але там було безлюдно. Сезон давно скінчився, і ніхто вже не виходив зустрічати поїзд. Я вийшов з вагона, несучи свою валізу, — власне, то була Сімова валіза, дуже легка, бо там лежало тільки дві сорочки, — й постояв під дашком, ховаючись від дощу, аж поки поїзд рушив далі. Потім знайшов якогось чоловіка із станційної обслуги й спитав, чи не знає він, які готелі ще відкриті. Був відкритий «Grand-Hôtel», «Isles Borromées»[122] та ще кілька менших готелів, що не зачинялися цілий рік. З валізою в руці я рушив до «Isles Borromées». На вулиці я побачив екіпаж і махнув рукою візникові. Краще було приїхати, екіпажем. Ми спинилися біля того великого готелю, і швейцар вийшов назустріч з парасолькою і був дуже чемний.

Я найняв гарний номер. Кімната була простора, світла, з вікнами на озеро. Над озером стояли