Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Як ви почуваєте себе? — запитала його дівчина. Доглядач не звернув на неї ніякої уваги.
— Що тут таке, Евансе? — спитай він товариша.
— Цей сучий син приходив сюди ввечері й набрав собі купу харчів.
— Не лайтеся в моїй кухні, — сказала служниця.
— Давай вийдемо, — промовив південець.
Вони вийшли на веранду й причинили за собою кухонні двері.
— Що це означає, Евансе? — південець показав на пляшку «Олд грін рівер», в якій віскі лишилося менше ніж на чверть. — Скільки ж ти в біса хильнув?
— Я пив, скільки й ти. Сидів коло столу… — І що ж ти робив?
— Чекав, чи не заявиться цей клятий Адамсів хлопець.
— І дудлив віскі!
— Ні. Я сидів, а потім устав і пішов до кухні напитися води. Десь о пів на п'яту я ліг тут, під дверима, щоб трохи подрімати.
— Чому ж ти не ліг під дверима кухні?
— Звідси його було б краще видно, якби він прийшов.
— Ну, а далі?
— Мабуть, він заліз до кухні через вікно і все повиносив.
— Бичачий кізяк!
— А ти що робив? — спитав місцевий доглядач.
— Я так само спав.
— От бачиш. Нема чого сваритися. Це нам нічого не дасть.
— Скажи тій служниці, щоб вийшла сюди.
Дівчина вийшла з кухні, й південець звернувся до неї:
— Скажи місіс Адамс, що ми хочемо з нею поговорити.
Та нічого не відповіла, проте попрямувала до кімнати, причинивши за собою двері.
— Неси сюди повну й порожню пляшки, — сказав південець. — Його тут так мало, що вже не нап'єшся. Тобі дати?
— Ні, дякую. Я ще маю сьогодні працювати.
— То я вип'ю сам, — мовив південець. — І буде порівну.
— Я нічого не пив, коли ти пішов, — уперто повторив місцевий доглядач.
— Чому ти затявся на цій лайнячій брехні?
— Це не лайняча брехня. Південець опустив пляшку.
— Ну, що вона сказала? — спитав він дівчину, яка саме вийшла на веранду.
— У неї мігрень, і вона не може з вами зустрітися. Каже, у вас є ордер. Каже, що ви можете робити трус, якщо хочете, а потім іти геть.
— Що вона сказала про хлопця?
— Що не бачила його й нічого про нього не знає.
— А де решта дітей?
— Поїхали в Шарлевуа.
— До кого?
— Я не знаю. І вона теж не знає. Вони поїхали на танці, сказавши, що залишаться на неділю в друзів.
— А що то за дитина крутилася тут учора?
— Я нікого тут учора не бачила.
— Як не бачила, коли вона була тут?
— Може, приходив хтось із друзів наших дітей. А хлопчик чи дівчинка?
— Дівчинка, років одинадцяти-дванадцяти, темноволоса й з карими очима, веснянкувата й дуже засмагла. Така в штанях, в хлопчачій сорочці і боса.
— У нас таких багато, — промовила дівчина. — Ви сказали, років одинадцяти-дванадцяти?
— А, чорт! — вилаявся південець. — Із цих селюків нічого не витягнеш.
— Якщо ми селюки, то хто ж тоді він? — Дівчина глянула на місцевого доглядача. — Хто тоді містер Еванс? Його діти ходили зі мною до однієї школи.
— Що це за дівчинка? — спитав її Еванс. — Скажи, Сузі, бо я все одно дізнаюсь.
— Відкіль мені знати, — відповіла служниця. — Нині сюди з'їжджається стільки людей. Я почуваю себе тут, наче у великому місті.
— Ти ж не хочеш, щоб у тебе були неприємності, правда. Сузі? — запитав Еванс.
— Ні, сер.
— А можуть бути.
— Ви ж, мабуть, теж не хочете, щоб у вас були неприємності, правда? — спитала Сузі.
Запрягаючи коней, південець сказав:
— Не дуже ми з тобою відзначились, еге ж?
— Він таки випорснув від нас, — мовив Еванс. — Тепер у нього є харчі й, певно, рушниця. Але він ще недалеко. Я можу спіймати його. Ти вмієш ходити по сліду?
— Ні. Не дуже. А ти?
— Хіба по снігу, — засміявся другий доглядач.
— А нам і не треба вистежувати його. Нам головне зметикувати, де він може бути.
— Він би не брав так багато харчів, якби тікав на південь. Узяв би що-небудь і попростував би до залізниці.
— Що зникло з дровітні, я не можу сказати. Але в кухні він набрав чимало. Отже, кудись прямує. Я розпитаю про всіх його друзів. А ти зробиш усе можливе, щоб не дати йому потрапити в Шарлевуа, Петоскі, Сент-Ігнас та Шібойген. Куди б ти пішов, якби був на його місці?
— На Верхній Півострів.
— Я також. І він там бував. На поромі його було б найлегше схопити. Але до Шібойгена страх як далеко, і він знає цю місцевість не гірше від нас.
— Їдьмо краще до Пакарда. Ми ж збирались сьогодні все з'ясувати.
— А що йому завадить піти на південь через Іст-Джордан і Гранд-Траверс?
— Нічого. Але для нього ці місця чужі. Він піде туди, де йому все знайоме.
Сузі вийшла надвір, коли вони вже відчиняли браму.
— Можна, я під'їду з вами до крамниці? Мені треба купити харчів.
— А чому ти думаєш, що ми їдемо саме до крамниці?
— Ви ж казали вчора, що хочете побачити містера Пакарда.
— А як назад? Як ти все донесеш?
— Я гадаю, що хто-небудь підвезе мене. Може, хтось їхатиме на озеро. Сьогодні ж субота.
— Гаразд. Сідай, — сказав місцевий доглядач.
— Дякую, містере Еванс, — відповіла Сузі.
Біля пошти й крамниці Еванс прив'язав коней і, перед тим як зайти досередини, вони з південцем перекинулися ще кількома словами.
— Я нічого не міг випитати в цієї клятої Сузі.
— А що ж ти хотів!
— Пакард непоганий чолов'яга. Його люблять в окрузі. Цю справу з фореллю йому не пришиєш ніяк. Він не з лякливих, і нам не варто псувати з ним стосунки.
— Гадаєш, він може нам посприяти?
— Якщо діяти обережно.
— Ходімо до нього.
Зайшовши до крамниці, Сузі швидко поминула скляні вітрини, одкриті барильця, ящики, полиці з консервами, не помічаючи нікого й нічого, аж поки не дійшла до поштового відділення, де стояли сейфи і видавалась кореспонденція до запитання. Віконечко для відвідувачів було опущене, і вона пройшла далі, в глибину приміщення. Містер Пакард ломиком відкривав дерев'яний ящик. Він глянув на неї і всміхнувся.
— Містере Джон, — швидко ааговорила дівчина. — Зараз сюди зайдуть ті два інспектори, які ловлять Нікі. Він утік учора ввечері, і сестричка теж пішла з ним. Ви не прохопіться. Його мати знає про це, так що все гаразд. Вона їм нічого не скаже.
— Він забрав з дому всі харчі?
— Та майже.
— Підбери все, що потрібно, і склади список, а потім ми з тобою все підрахуємо.
— Вони зараз сюди зайдуть!
— Вийди задніми
