Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Ви це помітили? — спитала княжна Марія.

— Так, — говорив далі П'єр з усмішкою, — і цей молодик тепер так поводиться, що, де є багаті відданиці — там і він. Я як по книжці читаю в ньому. Він тепер вагається, кого йому атакувати: вас чи mademoiselle Жюлі Карагін. Il est très assidu auprès d'elle[517].

— Він їздить до них?

— Так, дуже часто. І знаєте ви нову манеру залицятися? — сказав П'єр, весело усміхаючись і очевидно перебуваючи в тому веселому настрої лагідної іронії, за який він так часто у щоденнику картав себе.

— Ні, — сказала княжна Марія.

— Тепер, щоб сподобатись московським дівицям, il faut être mélancolique. Et il est très mélancolique auprès de m-lle Карагін[518], — сказав П'єр.

— Vraiment?[519] — промовила княжна Марія, дивлячись у добре П'єрове обличчя і не перестаючи думати про своє горе. «Мені було б легше, — думала вона, — якби я наважилась довірити кому-небудь усе, що я почуваю. І я бажала б саме П'єру сказати все. Він такий добрий і благородний. Мені б легше стало. Він імені дав би пораду!»

— Пішли б ви за нього заміж? — спитав П'єр.

— Ой, боже мій, графе! є такі хвилини, що я пішла б за всякого, — раптом несподівано для самої себе, зі сльозами в голосі, сказала княжна Марія. — Ой, як тяжко буває любити близьку людину і почувати, що… нічого (говорила вона далі тремтячим голосом) не можеш для неї зробити, крім горя, коли знаєш, що не можеш цього змінити. Тоді одно — піти з дому, а куди мені піти?

— Що ви, що з вами, княжно?

Та княжна, не доказавши, заплакала.

— Я не знаю, що зі мною сьогодні. Не слухайте мене, забудьте, що я вам сказала.

Уся веселість П'єрова зникла. Він заклопотано розпитував княжну, просив її сказати все, довірити йому свою журбу; але вона тільки повторювала, що просить його забути те, що вона сказала; що вона не пам'ятає, що вона сказала, і що в неї нема журби, крім тієї, яку він знає, — журба про те, що одруження князя Андрія загрожує посварити батька з сином.

— Чи чули ви про Ростових? — спитала вона, щоб змінити розмову. — Мені казали, що вони скоро приїдуть. André я теж чекаю з дня на день. Я хотіла б, щоб вони побачились тут.

— А як він дивиться тепер на цю справу? — спитав П'єр, під словом він розуміючи старого князя. Княжна Марія похитала головою.

— Але що ж діяти? До року залишається всього кілька місяців. І цього не може бути. Я б тільки бажала звільнити брата від перших хвилин. Я бажала б, щоб вони скоріше приїхали. Я надіюся зійтись з нею… Ви їх давно знаєте, — промовила княжна Марія, — скажіть мені, поклавши руку на серце, всю щиру правду, що це за дівчина, і як ви дивитесь на неї? Але щиру правду; бо, ви розумієте, Андрій так багато чим рискує, роблячи це проти волі батька, що я бажала б знати…

Неясний інстинкт сказав П'єру, що в цих застереженнях та повторюваних просьбах сказати щиру правду виявилась недоброзичливість княжни Марії до своєї майбутньої братової, що їй хотілося, щоб П'єр не схвалив вибору князя Андрія; але П'єр сказав те, що він більше почував, ніж думав.

— Я не знаю, як відповісти на ваше запитання, — промовив він, почервонівши, сам не знаючи чому. — Я зовсім не знаю, що це за дівчина; я зовсім не можу аналізувати її. Вона чарівлива. А чим, я не знаю: ось і все, що можна про неї сказати. — Княжна Марія зітхнула, і вираз її обличчя сказав: «Так, я цього чекала і боялася».

— Розумна вона? — спитала княжна Марія. П'єр задумався.

— Я думаю, ні, — сказав він, — а втім — так. Вона не удостоює бути розумною… Та ні, вона чарівлива, і більше нічого. — Княжна Марія знову несхвально похитала головою…

— Ах, я так бажаю любити її! Ви їй це скажіть, якщо побачите її раніш за мене.

— Я чув, що вони цими днями приїдуть, — сказав П'єр.

Княжна Марія розповіла П'єру свій план того, як вона, тільки-но приїдуть Ростови, зблизиться з майбутньою братовою і постарається привчити до неї старого князя.

V

Одруження з багатою відданицею у Петербурзі не вдалося Борисові, і він з цією метою приїхав до Москви. У Москві Борис вагався між двома найбагатшими відданицями — Жюлі та княжною Марією. Хоч княжна Марія, незважаючи на свою некрасивість, і здавалась йому привабливішою за Жюлі, йому чомусь ніяково було залицятися до Волконської. Під час останнього побачення з нею на іменинах старого князя на всі його спроби заговорити з нею про почуття вона відповідала йому не до речі і явно не слухала його.

Жюлі, навпаки, хоч і особливим, лише їй властивим способом, але залюбки приймала його залицяння.

Жюлі було двадцять сім років. Після смерті своїх братів вона стала дуже багатою. Вона була тепер зовсім некрасива; але думала, що вона не тільки така ж гарна, а ще й значно привабливіша, ніж була колись. У цій омані підтримувало її те, що, по-перше, вона стала дуже багатою відданицею, а по-друге, те, що чим старішою вона ставала, тим вона була менш небезпечною для мужчин, тим вільніше було мужчинам обходитися з нею, і, не беручи на себе ніяких зобов'язань, користуватися її вечерями, вечірками і Жвавим товариством, що збиралося в неї. Мужчина, який десять років тому побоявся б їздити щодня в дім, де була сімнадцятилітня панночка, щоб не компрометувати її і не зв'язати себе, тепер їздив до неї сміливо щодня і обходився з нею не як з панночкою-відданицею, а як зі знайомою, що не має статі.

Дім Карагіних був цієї зими в Москві найприємнішим і найгостиннішим домом. Крім званих вечорів та обідів, щодня у Карагіних збиралось велике товариство, особливо чоловіків, які вечеряли о дванадцятій годині ночі і засиджувалися до третьої години. Не було балу, гуляння, театру, які б пропускала Жюлі. Туалети її були завжди останньої моди. Але, незважаючи на те, Жюлі здавалася зневіреною в усьому, говорила кожному, що вона не вірить ні в дружбу, ні в любов, ні в які радощі життя і чекає заспокоєння лише там. Вона засвоїла собі тон дівчини, яку спіткало велике розчарування, дівчини, що ніби втратила коханого чи зазнала жорстокого обману від нього. Хоч нічого подібного в неї не трапилось, на неї дивилися,