Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

Княжна Марія просила пробачення в Амалії Євгенівни і в батька за себе і за Пилипа-буфетника, який просив заступництва.

У такі хвилини в душі княжни Марії збиралося почуття, схоже на гордість жертви. І раптом у такі ось хвилини, при ній, цей батько, якого вона осуджувала, або шукав окулярів, обмацуючи біля них і не бачачи, або забував те, що тільки ось було, або робив ослаблими ногами непевний крок і оглядався, чи не бачив хто-небудь його кволості, або, що було найгірше, він за обідом, коли не було гостей, які збуджували його, раптом починав дрімати, випускаючи серветку, і схилявся над тарілкою тремтячою головою. «Він старий і кволий, а я смію осуджувати його!» — думала вона з огидою до самої себе в такі хвилини.

III

У 1811 році в Москві жив, швидко ввійшовши в моду, французький лікар, величезний на зріст, красень, люб'язний, як француз, і, як усі казали в Москві, незвичайно тямущий у своїй справі — Метів'є. Його приймали у сім'ях вищого світу не як лікаря, а як рівного.

Князь Микола Андрійович, який сміявся з медицини, останнім часом, за порадою m-lle Bourienne, допустив до себе цього лікаря і звик до нього. Метів'є разів зо два на тиждень бував у князя.

На Миколи, в день князевих іменин, уся Москва була біля під'їзду його дому, але він нікого не велів приймати; а тільки небагатьох, список яких він передав княжні Марії, казав просити на обід.

Метів'є, приїхавши вранці з поздоровленням, вважав, що йому, як лікареві, личить de forcer la consigne[513], як він сказав княжні Марії, і ввійшов до князя. Трапилось так, що цього іменинного ранку старий князь був у одному зі своїх найгірших настроїв. Він цілий ранок ходив по дому, чіпляючись до всіх і вдаючи, що він не розуміє того, що йому говорять, і що його не розуміють. Княжна Марія добре знала цей стан душі, це тихе і заклопотане буркотіння, що звичайно завершувалось вибухом люті, і як перед зарядженою, зі зведеними курками, рушницею, ходила цілий цей ранок, чекаючи неминучого пострілу. Ранок до приїзду лікаря минув спокійно. Пропустивши лікаря, княжна Марія сіла з книжкою у вітальні біля дверей, від яких вона могла чути все те, що відбувалося в кабінеті.

Спочатку вона чула лише голос Метів'є, потім батьків голос, потім обидва голоси заговорили разом, двері навстіж розчинилися, і на порозі з'явилася злякана, красива постать Метів'є з його чорним чубом, і постать князя у ковпаку і в халаті зі спотвореним люттю обличчям і опущеними зіницями очей.

— Не розумієш? — кричав князь. — А я розумію! Французький шпигун! Бонапартів раб, шпигун, геть з мого дому, геть, я кажу! — і він грюкнув дверима.

Метів'є, знизуючи плечима, підійшов до mademoiselle Bourienne, що прибігла на крик з сусідньої кімнати.

— Князь не зовсім здоровий, — la bile et le transport au cerveau. Tranquillisez-vous, je repasserai demain[514], сказав Meтів'є і, приклавши палець до губ, квапливо вийшов.

З-за дверей чутно було кроки в туфлях і вигуки: «Шпигуни, зрадники, скрізь зрадники! У своєму домі нема хвилини спокою!»

Після від'їзду Метів'є старий князь покликав до себе дочку, і вся сила його гніву впала на неї. Вона була винна в тому, що до нього впустили шпигуна. Адже він сказав, їй сказав, щоб вона склала список, і тих, кого не було у списку, щоб не пускали. Нащо ж пустили цього мерзотника! Вона була причиною всього. «З нею він не міг мати ні хвилини спокою, не міг вмерти спокійно», — казав він.

— Ні, матінко, розійтись, розійтись, це ви знайте, знайте! Я тепер більше не можу, — сказав він і вийшов з кімнати. І наче боячись, щоб вона не змогла як-небудь утішитися, він вернувся до неї і, намагаючись набрати спокійного вигляду, додав: — І не думайте, що я це сказав вам у хвилину гніву, я спокійний, і я обдумав це; і це буде — розійтись, пошукайте собі місця!.. — Але він не витримав і з тією злістю, що можлива лише у людини, яка любить, він, очевидно, сам страждаючи, затряс кулаками і прокричав до неї:

— І хоч би який дурень узяв її заміж! — Він грюкнув дверима, покликав до себе m-lle Bourienne і затих у кабінеті.

О другій годині з'їхалися обрані шість персон на обід.

Гості — відомий граф Растопчин, князь Лопухін зі своїм небожем, генерал Чатров — давній бойовий товариш князя, і з молодих П'єр і Борис Друбецькой — чекали його у вітальні.

Цими днями, приїхавши до Москви у відпустку, Борис побажав бути відрекомендованим князеві Миколі Андрійовичу і зумів здобути таку його прихильність, що князь зробив виняток для нього одного з усіх нежонатих молодих людей, яких він не приймав у себе.

Дім князя був не те, що називається «світ», але це був такий маленький гурток, про який хоч і не чутно було в місті, але в якому найпринадніше було бути прийнятим. Це зрозумів Борис тиждень тому, коли при ньому Растопчин сказав головнокомандуючому, який звав графа обідати на Миколи, що він не може бути в нього:

— Цього дня вже я завжди їжджу поклонитися мощам князя Миколи Андрійовича.

— Ах, правда, — відповів головнокомандуючий. — Як він?..

Невеличке товариство, зібравшись у старомодній високій, зі старою меблею, вітальні перед обідом, було схоже на урочисту раду судилища. Усі мовчали, а коли говорили, то говорили тихо. Князь Микола Андрійович вийшов серйозний і мовчазний. Княжна Марія ще більш здавалася тихою і полохливою, ніж звичайно. Гості неохоче звертались до неї, бо бачили, що їй не до їхніх розмов. Граф Растопчин сам один держав нитку розмови, розповідаючи останні то міські, то політичні новини.

Лопухін і старий генерал зрідка брали участь у розмові. Князь Микола Андрійович слухав, як верховний суддя слухає доповідь, яку роблять йому, тільки зрідка мовчанням або коротким слівцем заявляючи, що він приймає до відома те, що йому доповідають. Тон розмови був такий, що зрозуміло було, ніхто не схвалював того, що робилося в політичному світі. Розповідали про події, які явно підтверджували погляд, що все ішло дедалі гірше; але цікаво, що у всякій розповіді й міркуванні оповідач зупинявся або його зупиняли щоразу на тій межі, де