Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Ми піднялися східцями й розіклали на сіні принесене. Піані витяг свій ножик із штопором і взявся відкорковувати пляшку.
— Навіть сургучем залита, — мовив він. — Має бути добре вино. — Й усміхнувся.
— Де Бонелло? — знову спитав я.
Піані подивився на мене.
— Він пішов, лейтенанте, — одказав він. — Хоче здатися в полон.
Я нічого на це не сказав.
— Він боїться, що нас усіх переб’ють.
Я держав у руках пляшку й нічого не казав.
— Розумієте, лейтенанте, ми ж узагалі проти війни.
— А чому ви не пішли? — спитав я.
— Не схотів залишати вас самого.
— Куди ж він пішов?
— Не знаю, лейтенанте. Пішов, та й годі.
— Ну гаразд, — сказав я. — Поріжте, будь ласка, ковбасу.
Піані глянув на мене у присмерку.
— Я вже порізав, поки ми оце розмовляли, — сказав він.
Ми сиділи на сіні, їли ковбасу й пили вино. Певне, те вино зберігали до чийогось весілля. Воно було таке старе, що аж утратило колір.
— Ви дивіться в це віконце, Луїджі,— сказав я, — а я дивитимусь у друге.
Ми пили кожен з окремої пляшки, і я взяв свою пляшку з собою, перейшов до вузького дахового віконця і, простягшись на сіні, почав дивитися на мокрі поля. Не знаю, що я сподівався побачити, але не бачив нічого, крім полів, голих шовковиць та дощу. Я пив собі вино, та втіхи від того не мав. Його надто довго видержували, і воно геть перестояло, втратило й смак, і колір. Я дивився, як сутеніє надворі: темрява настала дуже швидко. Дощ усе йшов, отож ніч мала бути зовсім темна. Коли споночіло і дивитися стало ні до чого, я перейшов назад до Піані. Він лежав і спав, то я не схотів одразу його будити, а сів і посидів трохи поруч. Він був здоровий чолов'яга і спав міцно. Потім я збудив його, і ми вирушили.
То була дуже дивна ніч. Не знаю, чого я сподівався, — можливо, смерті, пострілів серед темряви і втечі,— але нічого не сталося. Припавши до землі за рівчаком обіч шосе, ми перечекали, поки пройде німецький батальйон, а коли він зник з очей, перетнули шосе й попростували далі на північ. Двічі ми мало не наразилися під дощем на німців, але вони нас не помітили. Ми обминули місто з півночі, не зустрівши жодного італійця, а трохи далі вийшли на головний напрям відступу й цілу ніч простували до річки Тальяменто. Доти я навіть не уявляв собі, якого величезного розмаху набрав відступ. Відступала не тільки армія — відступала вся країна. Ми йшли цілу ніч, випереджаючи машини та підводи. У мене боліла нога, і я страшенно втомився, одначе посувалися ми досить швидко. Я думав, яку дурницю вчинив Бонелло, що пішов здаватися в полон. Ніякої небезпеки не було. Ми пройшли крізь два війська без жодної лихої пригоди. Коли б не вбили Аймо, можна було б узагалі не думати про небезпеку. Адже ніхто не чіпав нас і тоді, поки ми йшли на видноті залізничною колією. Той постріл був несподіваний і безглуздий. Я думав собі, де тепер може бути Бонелло.
— Як ви себе почуваєте, лейтенанте? — спитав Піані. Ми йшли понад дорогою, захряслою машинами, підводами та людьми.
— Дуже добре.
— А я стомивсь іти.
— Та нам більш нема чого й робити, як іти. Небезпеки ніякої.
— Бонелло дурень.
— Звісно, що дурень.
— Як ви вчините щодо нього, лейтенанте?
— Ще не знаю.
— Чи не могли б ви записати його як захопленого в полон?
— Не знаю.
— Розумієте, якщо війна триватиме далі, його родині можуть заподіяти великих прикрощів.
— Війна не триватиме, — обізвався один з гурту солдатів. — Ми йдемо додому. Війні кінець.
— Усі йдуть по домівках.
— Ми всі йдемо по домівках.
— Ходім, лейтенанте, — сказав Піані. Він хотів швидше поминути їх.
— Лейтенанте? Хто це тут лейтенант? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів!
Піані взяв мене під руку.
— Краще я зватиму вас на ім'я, — сказав він. — А то вони можуть накоїти лиха. Отак уже застрелено кількох офіцерів.
Ми вже залишили солдатів позаду.
— Я не напишу нічого такого, що могло б зашкодити його родині,— сказав я, повертаючись до нашої розмови.
— Якщо війна скінчилася, це не матиме значення, — сказав Піані.— Та не вірю я, що це так. Надто добре було б.
— Скоро дізнаємось напевне, — сказав я.
— Не вірю я, що вона скінчилась. Усі гадають, що це вже кінець, а от я не вірю.
— Viva la Pace![120]— вигукнув якийсь солдат. — Ми йдемо додому!
— Було б чудово, якби ми всі пішли по домівках, — сказав Піані.— А ви хотіли б піти додому?
— Еге ж.
— Але нікуди ми не підемо. Не вірю я, що війна скінчилась.
— Andiamo a casa![121] — гукнув ще один солдат.
— Вони кидають гвинтівки, — сказав Піані.— Знімають з плечей і кидають при дорозі. А тоді вигукують гасла.
— Гвинтівки кидати не варто.
— Вони думають, що як викинуть гвинтівки, то їх уже не змусять воювати.
Пробираючись у темряві й під дощем узбіччям дороги, я бачив, що багато солдатів ще були при гвинтівках. Їх дула стриміли над відлогами плащів.
— Яка це бригада? — гукнув якийсь офіцер.
— Brigata di Pace, — відказав хтось. — Бригада миру!
Офіцер більш не озивався.
— Що він каже? Що каже той офіцер?
— Геть офіцера! Viva la Pace!
— Ходім звідси, — сказав Піані. Ми поминули дві англійські санітарні машини, покинуті на дорозі.— Вони з Горіції,— сказав Піані.— Я знаю ці машини.
— Вони заїхали далі, ніж ми.
— Вони раніше вирушили.
— Цікаво, а де ж водії?
— Мабуть, десь попереду.
— Німці спинилися за Удіне, — сказав — Весь цей люд ще встигне перейти річку.
— Еге ж, — притакнув Піані.— Ось чому я й думаю, що війна триватиме далі.
— Німці могли б іти вперед, — провадив я. — Дивно, чому вони спинились.
— Не знаю. Така війна, що нічого не знаєш до ладу.
— Можливо, змушені чекати, поки підтягнуться тили.
— Не знаю, — сказав Піані. Залишившись зі мною сам, він став куди сумирніший. У гурті інших водіїв він, було, аж надто розпускав язика.
— Ви одружені, Луїджі?
— Ви ж знаєте, що одружений.
— Через це й не схотіли йти в полон?
— І через це. А ви, лейтенанте, одружені?
— Ні.
— Бонелло теж ні.
— Не можна, звісно, скидати все на те, чи ти одружений, чи ні. Але, по-моєму, чоловікові, що має дружину, таки хочеться повернутись до неї,— сказав я. Мені було приємно поговорити про дружин.
— Авжеж.
— Як ваші ноги?
— Та гудуть добряче.
Перед світанком ми дісталися до річки Тальяменто,
