У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— А чого ж? — щебетала Надійка. — Ми з Софією Кирилівною вам кілки допоможемо стругати.

— Кілки?..

— Молодняк проріджують — треба, щоб добро не пропадало. Продають людям на тини. Законно… А часом і на чарку перепаде. Або на сигарети.

— Скільки того молодняку лишилося? — вставила я до їхньої розмови. — Не було в нас такої пожежі.

— Стиляги, — резюмувала Надійка своєю звичною лайкою. — Хіба тепер їх знайдеш?.. Сам ніхто не прийде. Тільки мій… А якби не пішов, то й не любила б.

— За Якова, — піднесла я чарку, щоб своєчасно її смуток погамувати. — Таких, як він… Таких, Надійко, довіку люблять.

— Знаю, — струснула вона головою і одразу ж кинула: — Ми тут з вами, Софіє Кирилівно… Та в нас і будяки виноград родитимуть.

Зненацька рипнули двері й на порозі з’явилася Макариха. Надійка сторопіла, я також завмерла, очікуючи грози. А Павло підвівся їй назустріч, наче то була його давня знайома.

Макариха вбрана по-святковому, квітчаста хустка на груди звисає, очі сяють радісно. Лише опіки на щоках нагадують, що не з весілля вона повернулась. Я подумала: ось ти яка, Макарихо! Тобі треба себе виявити — у злі чи в добрі, як випаде. Десь тліє в тобі ота жадоба — ти й сама про неї не здогадуєшся. Через те, може, й лютуєш інколи, що ніде силі твоїй розгорнутись. Для бурі народжена, а в рутинному житті немає для тебе щастя.

Та потім я Ганнусю пригадала — й відразу ж згасло добре почуття до Макарихи.

— Може, й мені в цій хаті чарка знайдеться? — кинула вона з порога.

Надійка наповнила чарку, Макариха випила. Не сказавши більше ні слова, почала співати, а Павло їй підтягував. Добре вони співали! А ми з Надійкою не наважувалися. Я взагалі не співаю, Надійка спробувала, та відразу ж змовкла. Може, від страху перед свекрухою, бо голосок у неї непоганий.

Довго вони співали. Макариха не звертала уваги на невістку — ніби так воно й годилося, щоб Надійка по сусідству з нею в чужій хаті притулок шукала.

Кутаючись у велику хустку, підвелась Макариха за столом:

— Спати пора. Завтра на жнива.

— Які жнива? — запитала я боязко.

— Ніби не знаєте. — Потім звернулася до Павла. — Ось чоловік розумний, одразу видно. В кожну хату по кілька душ набилося, мов у сорок першому… Може, в супрягу вступимо? Та ви не бійтеся, за мною не пропаде. Я вас удосвіта розштовхаю. Бо налетять, мов граки… — Лише тепер глянула на Надійку й похмуро проказала: — А ти як знаєш… Коли твоя ласка, то допоможи. Не схочеш… Як хочеш. Я ще й сама при силі.

Павло здивовано підвів очі на Макариху.

— Що тут у вас діється?

— Де?..

— На хуторі.

Макариха зміряла його непривітним поглядом.

— Побачимо, хто кого перехитрує. Я тут кожну деревину знаю. Раніше зайняти треба, зарубки поставити… Як ви без мене в темряві розберетесь? Хмизу скільки завгодно, а чогось путнього… Ну, спробуйте.

І вийшла з хати, не попрощавшись. Ми з Павлом перезиралися безтямно, а Надійка, виявляється, все вже знала.

— Людей наїхало, по хатах ночують… Там же багато доброго дерева, на крокви годиться. Тепер його корчувати треба. Лісництво оголосило: хай забирає хто хоче. Без грошей. Аби швидше викорчували. А таке швидко між людей розноситься.

Ось воно що! І як тієї Макарихи на все вистачає?

— Та в неї ж є хата, — зауважила я наївно.

Надійка усміхнулася.

— Таке скажете!.. Через місяць з руками відірвуть. Добрий заробіток буде.

Я зрозуміла, що вона також туди збирається, де серед чорних пісків стирчать обгорілі сосни.

Надійка постелилася в запічку й відразу ж заснула. Я постояла серед хати, доки Павло біля ліжка шарудів, а потім і собі шугнула під ковдру.

Моє ліжко стояло в другій кімнаті, але я добре чула, що Павло не спить.

Вранці застала його на ногах. Рукава підкотив, то й не помітно, що вони короткі. Штани в нього знайшлися в чемоданчику. А піджак не обов’язково зодягати — зараз тепло.

Надійки вже не було й близько, ще вдосвіта, напевне, з Макарихою пішла. Чи, може, без неї — сама для себе. Дивись, до вечора повне подвір’я чорного дерева натягає. Може, й на корову заробить.

Дорога, по якій я недавно проводила Сергія, тепер бігла серед чорних списів, котрі вчора шуміли зеленим гіллям. Страшне видовище! Сергій буде тяжко вражений.

А люди працювали пилками й сокирами — сотні людей з довколишніх сіл. Ревіли навантажені обгорілими соснами грузовики. Вся площа була потовчена колесами, пісок на ній перемішався з попелом.

— Завтра й хмизу не лишиться, — сумно зауважив Павло.

На шосе він мене вже не умовляв їхати в Семенівку.

Довго дивився в очі, потім тихо мовив:

— Даруйте, коли щось не так.

— Що не так? — прошепотіла я.

— Ну, сказав, може, зайвого…

Мені сподобалась ота стриманість. Я відчувала, що сьогодні його слова не могла б сприймати серйозно. Напевне, він це зрозумів. А може, нам на душі гірко сипався той попіл, що вітер над згарищем носить.

Серед суцільної чорноти зблискувало проти сонця пляшкове скло — воно тепер