У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Драстуйте, Надійко.

— Та драстуйте… Я тільки згружатися почала, а тут свекруха біжить. Це що за такі переїзди?.. Та й побігла далі людей кликати. — Надійка широко відчинила двері, пропускаючи нас у хату. — Я вже води принесла. Зараз на грубу поставлю… Якби не пожежа, влетіло б мені від неї. А так не до мене їй було. Любить вона верховодити.

У комірчині, що була схована під сінцями, я розшукала баняк, налила в нього води до половини — повний навіть Павло не здужає підняти. Розпалила в літній кухні. Встановивши баняк на грубу, доповнила його водою, і гуртом почали заносити меблі в хату.

Спершу помився Павло. Оголений до пояса, він хлюпався над ночвами, а я підливала теплої води на його кістляві плечі, на довгу шию. Здавалося, що Павло навмисне зволікає — подобається йому таке миття. Мені теж підкочувалося до серця щось млосне, лоскітне.

Коли я подавала рушник, він узяв мене за руку, одвів за бузковий кущ, де світла було менше, — і так стояли ми, дивлячись одне на одного, не знаючи, що й сказати.

Якось воно сталося — нахилила його голову й почала витирати рушником. Довго терла, а він, розслабивши м’язи, покірно підставляв мені руки, зігнуту спину. Очі заплющені, губи стиснуті, але блаженна посмішка — якась хлоп’яча, трохи лукава — пробивалася навіть крізь затулений рот.

Моя щока мимоволі торкнулася його мокрих грудей — та ніби й прилипла до них. Пригадала дуби, під якими людина мурашкою себе почуває, а також Павлові слова про те, що життя в нас коротке. Четвертий десяток у мене кінчається, а люди, бач, кажуть: бабин вік — сорок літ. Скільки ж мені залишилось? Якщо вірити отому прислів’ю, то я вже своє поле перейшла.

Але вірити не хотілося — жевріла надія, що не все позаду, десь там попереду й мені трохи сонячних днів одміряно. Навіть літо не кінчається притьма — є ще бабине, з летючими струнами сріблистої павутини, з ранковою памороззю на травах та чеканним золотом на вікових дубах.

— Софіє Кирилівно! — шепотів Павло. — Їдьмо до Семенівки. Кидайте санаторій. Тут є кому без вас… Їдьмо. Вам простір потрібен. Щоб золота нива колосками до грудей хлюпала.

— Говорите віршами, Павле, — стиха пожартувала.

— Може, й віршами… Я хочу, щоб ви мені повірили. Завтра вийдемо на дорогу… Та й поїдемо разом. Хай вона буде одна. Вам же самотньо, Софіє Кирилівно. Хіба ж я не розумію? І я такий самий, як ви. Я вас іще й не бачив, а вже знав: рідна душа!..

— Не бачивши… Хіба можна знати?

— Карпо Трохимович… Він вас любить. Ми з ним також душами зійшлися. Це не часто трапляється, Софіє Кирилівно. А коли випадає таке щастя, то його цінувати треба.

Я відірвалася від його грудей. Взяла сорочку, щоб подати Павлові, але побачила: чорна від сажі. Збігала в хату, відшукала Василеву. Василь був широкоплечий, руки значно коротші, та що вдієш? Поплакала трохи в сорочку. Ні, Василь мене б не засудив. Добре він знав, що існує від самотності єдиний рятунок — рідну душу на землі шукати.

Раптом помітила: на Василевій сорочці чорна пляма з’явилася. Ой, лихо! Зовсім забула, що мені також помитися треба. Дістала другу сорочку, вибігла до Павла. На грудях у нього також пляма від моєї щоки.

— Стривайте, Павле… Яка ж я недотепа!

Хотіла знов його над ночвами прихилити, щоб груди вимив, а він регоче:

— Е-е, ні! Я цю печатку збережу. Ви її поставили, вам і змивати.

— Нахиліться, змию.

— Не дам. У Семенівці змиєте.

Тепер мене сміх розібрав.

— Довго ждати доведеться.

— А ви не баріться, Софіє Кирилівно. Пам’ятайте, що людина страждає.

Так він і не вимив моєї сажі. Вдягнув сорочку Василеву, підняв руки догори — рукави були короткі. Він, мабуть, думав, що то Сергієва, — стояв біля стовпа під ліхтарем і тихо сміявся в небо нічне. Я мовчала, не до сміху було — то ж Василева! Ніби мертва річ, а так вона душу мою сколихнула, що знову сльози виступили. Мовби під яблунею Василь з’явився — хитається на милиці своїй, дивиться то на Павла, то на мене і питає лагідно: «Невже тобі, Соню, темні кутки не набридли?..»

Тим часом Надійка ліжко склала, чистою білизною застелила.

— Це я для гостя. Натомилась людина… — Ніби зміркувавши щось, зашарілась одразу й півголосом прошепотіла: — А може, дві подушки класти?..

Я так на неї глипнула, що вона зіщулилась, як мишка, й почала вибачатися. А мене те ще більше дражнило — хоча б уже не вибачалася!

Павло зайшов у хату, а ми з Надійкою вимились і приготували вечерю. В неї це швидко виходить — не встигла я озирнутися, як на столі з’явився оселедець, залитий олією та кружальцями цибулі обкладений. І картопля, звичайно, вона виявляється, вже готова на газовій плитці стояла. І чарки. І те, що в них людьми наливається…

— Щоб ліс більше не горів, — підняла чарку Надійка. — А людям щоб тепло було…

Очі в неї лукаво звужені — розуміє Надійка, що не може випадковий чоловік у моїй хаті ночувати. Вони з Павлом швиденько познайомились — вже розмовляли так, ніби родичами були. І хоч невесело їй, та вміє Надійка лихо своє від людей ховати. Якась вона інша зараз — мовби сонячний зайчик упав на її обличчя. Вперше я помітила, що Надійка вродлива. І така ж молода! Дитина, та й годі.

— Може, й справді в лісництво найнятися? — жартував Павло. — Добре мені з вами.