Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний

болота, приступу до нашого табору не було ніякого. Ханові я віддав горби лівобіч од себе, а королеві зосталося невигідне місце над Стиром під самим Берестечком. Поле затісне, та ще й погорблене посередині, так що довелося виставляти шляхетське військо півмісяцем, мовби за татарським звичаєм. За звичаєм, король розділив своє військо на три частини. Правим крилом орудував Потоцький, маючи під своєю рукою Конецпольського, Лянцкоронського, Любомирського, братів Собеських. Над лівим крилом поставлено Калиновського, у якого був лютий ворог народу нашого Вишневецький, тут же до кварцяного війська додано шляхту з посполитого рушення, здебільша нащадки православних предків, правнуки погані з воєводств Судомирського, Краківського, Белзького, Любельського, Волинського, Руського і Серадзького. Середину взяв собі сам король. Попереду мав Пшиємського з гарматами, за ним лави найманців, захищені з крил ватагами кінноти, ще далі півколом залізні гусари з списами й червоними ратищами, а вже тоді король з півтисячею найзнатніших вершників. За королем піша гвардія, полки з воєводств, драгуни бранденбурзького курфюрста, а вже за ними табір, оточений скованими возами. Таке велетенське військо чи й виставляла будь — коли Річ Посполита і проти найпотужнішого ворога, тепер же вся шляхта піднялася проти козака простого і, мовби виглядом самим бажаючи затьмарити козацькі свитки — куцини, яскріла вбраннями і пишнотою. Королівські гвардійці мали на плечах тигрові й леопардові шкури, а гусари зодягнені в залізні панцирі з золотими оздобами, з срібними крилами на плечах, в шишаках з страусовим пір’ям, породисті коні їхні повкривано розкішно гаптованими чепраками, багатими кульбаками, вуздечки в них поцяцьковані золотими бляхами, самоцвітним камінням. Навіть крізь густий туман над Стиром проблискувало королівське військо своїми кольорами, ряхгінням, сяянням: улани — п’ятигірці, в сітчаних кольчугах, з довгими списами при кульбаці; піхота в різнобарвних колетах; чужоземні рейтари в брилях з високими гребенями; посполите рушення, де кожне Воєводство, кожна земля і повіт різнилися барвою строїв і мастю коней, своїми хоругвами і образами на них.

На козацькій раді вночі всі мої старшини і полковники заприсяглися лицарськи битися й померти за віру свою грецьку і вольності народу українського. Велика сила постала проти нас, та дух наш був незмірно більший, знали ми, що похилиться той огром, щойно буде попхнутий, бо про розлад у шляхетському обозі відомо було нам вельми добре, стояли вони між двома вогнями — козацьким і власного хлопства, в їхніх землях уже загорілися серця в простого люду, десь за Краковом Костка Наперський колошкав шляхту незгірше козацтва, в обозі ще до стрічі зі мною вже не стачало харчів, коні шляхетські хилилися від вітру. Недарма ж панство в такій пишноті вирядилося на битву з козацтвом: везло й несло з собою все, що мало, ніде нічого не полишаючи, сподіваючись у одній битві знов здобути все втрачене.

Так і виходило, що кожен воював за те, чого не мав: шляхта за вітчину, орда — за славу і здобич, козацтво — за волю.

Я здолав свою душевну скорботу, струсив з плечей незносний тягар горя, знов з’явився перед своїм військом у горностаєвій киреї, обперезаний мечем, освяченим митрополитом корінфським Іосаафом, з булавою гетьманською, на неоціненному своєму румакові, гострий, гучний мій голос літав у просторі, нагадував козацтву, що настав день на все утвердити свободу віри й батьківщини, вселяв трепет у душі ворогів.

Як то співалося:

Висипали козаченьки з високої гори,

Попереду сам Хмельницький на воронім коню.

Ступай, коню, дорогою широко ногами,

Недалеко Берестечко і орда за нами…

Чом кинувся я за ордою й за ханом під Берестечком, нащо покинув військо своє? Знав, що стоять міцно й незрушно, і вистояли б, аби не сполошилися від одної іскри. Народе мій, чому такий легковірний? Спалахуєш на добре, але й на зло теж. Чому, чому, народе мій?

Ще в переддень битви татари за звичаєм кинулися полоскотати ворога і зав’язали герці на полі між військами. Від’їхали звідти з темним передчуттям невдачі. Мали прикмету: в який бік упаде перший татарський воїн. Коли головою до ворога — на звитягу, коли ж до своїх — на поразку. Трапилося так, що якийсь татарин налетів на гусара, той ударив його списом, і верхівець упав навзнак — головою до своїх.

Настав день битви. Велетенські війська виступили одне проти одного і так стояли півдня, не рушаючи, бо я не велів починати бою, поки ворог сам не кинеться на нас, а король і собі тримав своє військо, не пускаючи його вперед. Хто слабіший — не витримає. Лякаючись фортелів Хмельницького, панство вже надумувало відкласти бій на завтра, і тоді король, аби не допустити військо своє до упадку духу, звелів грати в сурми, чотириста ксьондзів вийшло в передні лави і розпочали урочистий спів на честь Богородиці, гримнуло разом кілька десятків гармат, дванадцять полків кварцяного війська і чотири ополченські рушили проти середини козацького війська, де я поставив Матвія Гладкого, який усе хвалився чисельністю свого полку, і наказного полковника київського Тишка Нагорного, бо Антон Жданович ще не вернувся від султана, де був у посольстві. Орда трималася віддаля за нашою серединою, аби встигнути доскочити в те місце, де козацтво пожене шляхту, як то воно за звичаєм бувало в усіх моїх битвах. Та коли ревнули страшним ревом гармати і встала над бойовищем чорна хмара, яку щораз шарпали криваві вогняні пасмуги, коли розлігся над полем дикий гук, іржання коней, ревище переляканих волів, зойки перших поранених, коли потекли червоні потоки крові, виросли цілі купи трупів у свитках, у панцирах, з голими шаблями і з рушницями в закляклих руках, коли полетіли по полю оскаженілі коні, що волочили конаючих своїх їздців, непереможний козацький чотирикутник, яким трималося все моє величезне військо, розступився, розпався на дві половини, відкрив широке поле для кварцяних полків, де вигарцьовував сам князь Вишневецький, а слідом за ним ще один недруг козацький — Конецпольський. Орда, що звикла ховатися за козацькими спинами, опинилася увіч з роз’юшеним панством, яке вже засмакувало перемогою і рвалося вперед. Хан, який від свого шатра з високої могили стежив за битвою, гукнув: «У козацькому війську зрада!» — кинувся на коня і прожогом вдарився навтьоки. За ним пустилися жужмом усі його придворні, мурзи, а тоді й уся орда, кидаючи гарби з жінками й дітьми, всі свої статки, недужих і навіть мертвих, хоч Коран і забороняє лишати правовірних без погребу.

Весь лівий край мого війська вмить виявився оголений, горби, які я віддав ханові, заповнилися ворожою силою, я втратив спільника, поставив перед знищенням усе своє незахищене