Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

ногами, що приклеїлися до підлоги. Його маленькі чорні очі прикипіли до начищених чобіт, до кантиків штанів і ставали двома криницями, які ніяк не хотіли пересихати.

– Це тобі, Теодоре, – повторив Миколай, простягаючи різку.

Тодось знав, що має сказати «дякую». Він знав, що не має права зрікатися подарунка. А ще знав, що заробив цю різку, хоча до останнього не йняв віри.

Мартин дав Тодосеві штурханця. Тодось випростав руки, хоча голову так і не підвів. Аж тепер Мартин угледів під білими бровами Миколая очі пана Стоцького.

Мартин тримав своє пуделко в руках і не знав, як йому бути. Він спозирав, як хлопці, що тупцювали обіч, розгортали свої подарунки, як виймали з них щось духмяне й добреньке, як клали його на язик, як прицмокували… «Бігме, це шоколад», – подумав Мартин, поглядаючи на маленькі коричневі квадратики, що поквапно щезали в Івановій невипареній ґаврі.[52] Іван гордо окинув зизооким поглядом Тодося, голосно прицмокнув і розтягнув губи для усмішки. Тодось обернувся до вікна. Мартин так боляче наступив Іванові на ногу, що той аж засичав. Далі відвернувся і, проковтнувши слину, пішов до Тодося. Той глядів у вікно й мовчав, ховаючи за спину різку.

Увечері всі полягали на ліжка й продовжували шарудіти у своїх пакунках. Мартин забрався до Тодося на верхнє ліжко й простягнув йому своє ще запаковане пуделко.

– Бери! – прошепотів він.

– Не хочу! – обернувся до стіни Тодось.

– Бери! – присунув йому пакунок Мартин.

– Я сказав, шо не хочу, – ще тісніше привернувся до стіни Тодось, ховаючи під повіки сумні чорні очі.

– Ну то з’їмо разом! – потермосив Тодося за руку Мартин.

Тодось із проволоком обернувся й прищулився поглядом до синього блискунця.

– Але ти перший! – Він погладив блискучий згорток і підсунув його до Мартина.

Мартин іще раз провів пальцями по сліпучій позлітці («Який то ґлянець!») і смикнув за кінчик синьої стрічки. Стрічка швидко розв’язалася. Мартин ковзав повільними рухами по лискучій фользі й, майже не дихаючи, розгортав її, вслухаючись у шелест: лиш би не розшарпнути позлітку! Щойно фольгу було складено конвертиком і заховано в шухлядку біля ліжка, Мартин торкнувся покривки свого пуделка: ще зроду-віку нічого пахучішого він не тримав у руках! Хлопець глибоко втягнув повітря.

– Справдешній шоколад! Понюхай! – звернувся він до Тодося. Той уже майже не дихав.

Мартин витягнув із пуделка тоненьке шоколадне плястерко,[53] обережно зняв із нього папір і розгорнув фольгу. Коричневі квадратики, які він уже бачив в інших хлопців, тепер були і в його руках. Мартин провів по них пальчиком. «Які гладенькі!» Він підніс їх спочатку до свого носа, а відтак – до Тодосевого. «Як пахне!» Мартин подовгу вбирав повітря навколо шоколаду, опісля поклав його на подушку й обережно натиснув на плитку десь посередині. Та легко переламалася навпіл. Ні, одна була на дрібку більша. Мартин узяв той більший кавалочок і простягнув Тодосеві.

– Це твоя!

Тодось відламав грудочку й поклав собі на язик. Затим обернувся до стіни й натягнув на себе ковдру. Мартин розумів, що Тодось плаче, хоча той не хлипав.

– Добраніч! – сказав Мартин і подався на своє ліжко.

– Чекай, – зістрибнув Степан зі свого ліжка. – Це тобі, – простягнув він шматочок шоколадки Мартинові. – Якби не ти, я не мав би подарунка.

– Дай краще Тодосеви, – промовив Мартин і ліг на ліжко. Степан подався до Тодося. Але той не ворухнувся. Степан поклав шоколадку Тодосеві під подушку й поплентався до себе.

Мартин іще довго глядів то на стіну, то на вікно. Надворі світив місяць. Він зазирав із-за фіранки тоненьким золотим пружком і не збирався ховатися за хмари. Мартинові ще довго пахнуло шоколадом і гірчило Тодосевою різкою, яка лежала в кутку кімнати: спекатися її ніхто не мав права.

Час не чекав. День за днем він збігав, як збігала вода в Черемоші, не думаючи ні про минущину, ні про прийдешність. У притулку час теж не стояв на місці. Хіба що закони. Та порядок і дисципліна взамін на дах над головою й щоденний харч – це ще далеко не найгірше. Як було насправді за стінами притулку, знали тільки ті, хто був закинений за ці високі мури. А ті, що за ними мешкали, швидко звикали до нових узусів і вже не мислили свого життя без них. Якби тут леда-якій дитині сказали, що вона має полишити притулок, це було б для неї справжнім покаранням. Навіть для Тодося. Він, як і більшість інших, уже навчився бути поштивим, дурне не дейкав,[54] ні з ким не човпся,[55] нікого не заморочував і не лоточив[56] (навіть Івана), уже трохи говорив «по-панськи», не матіркувався й навіть не тримав ні на кого кривди за різку. Що там не говори, допомогла й палиця. Він знав, що цього року вже безперечно отримає шоколад і ще щось добреньке. «Хіба діти в селі