Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Ніби навіч побачивши перед собою ту сцену, Анрі перестав плакати і теж учепився Рафаелеві в бороду. Йому здавалося, що нема в світі нічого прекраснішого, ніж отак по-геройському вмерти за короля Франції, як його батько Антуан.

Пам'ять про батька визначила наступні два роки в хлопцевому житті. Два роки він не бачив матері. Весь цей час на Жанну тиснув генерал Монлюк; тим тиском пані Катрін досягла того, що з королевою Наваррською можна стало сяк-так ладнати. Пані Катрін була мастачка в таких справах, бо не вміла палко ненавидіти, як Жанна д'Альбре: вона просто діяла відповідно до обставин. Найсильнішим її ворогом лишався рід Гізів, а протестантів удалося поки що приборкати. Тим скоріш вона могла використати їх, а насамперед їхню духовну проводирку. Добре все обміркувавши, пані Катрін постановила ось як.

Юного принца Наваррського зробили правителем провінції Гієнні, як був колись його покійний батько; дали йому титул адмірала, сто душ охорони, але він мусив лишатися при дворі. А його заступником на півдні призначили, звісно ж, Монлюка — того самого Монлюка, на якого так нарікала Жанна. За те вона дістала змогу виховувати свого Анрі як їй завгодно, хоча й не при собі. Відразу вона прислала йому його давнього вчителя, простосердого Лa Гошері, а взагалі керувати принцом доручено хитрому Бовуа, і до обідні Анрі більш не ходив. Він знову став протестантом, та це його вже не схвилювало.

Він сказав сам собі: «Народився я католиком, матуся зробила з мене гугенота, і ним я залишуся, хоч батько й посилав мене знов до обідні — чи, власне, не батько, а пані Катрін, — і лицарі ордену цілували мене. А якби я тепер виступив на бій разом з людьми істинної віри, як воно мені й годиться, — і серце хлопцеве забилося швидше, — тоді вони вже б не цілували мене. Мені б довелося, чого доброго, самому цілувати їх, бо вони могли б і перемогти нас, а тоді я знову став би католиком. Таке життя».

Серце його забилося ще дужче. «Ні! — подумав він. — Перемогти або вмерти». Цей девіз, «Aut vincere aut mori», він написав навіть на квиточку лотереї, і пані Катрін спитала його, що це означає. Та Анрі відповів, що він не знає.

Анрі вже минав одинадцятий рік, коли його взяли у велику подорож короля Карла Дев'ятого по Франції. Королева-мати вирішила, що час уже всьому королівству побачити її сина і першого принца крові, Анрі Наваррського, теж треба показати скрізь у Карловому почті — нехай люди бачать, що він, протестант, усе-таки лише васал короля. І хто ж знову перекреслив усі плани хитрої гладухи? Чи принаймні гадав, ніби перекреслив? Жанна д'Альбре. Вона несподівано з'явилась на сцені: приїхала до міста, де саме зупинився двір, приїхала як незалежна володарка, з трьома сотнями кінноти й аж з вісьмома пасторами.

Прибувши, вона трохи помолилась удвох із сином, а тоді зразу напустилась на пані Катрін із докорами та вимогами. Вона, мовляв, залишила сина в приятельки як запоруку згоди, а натомість Монлюк заборонив у Беарні проповіді, та ще й гіршого доводиться чекати — зустрічі Катерини з Філіппом Другим Іспанським[22], лихим демоном усього півдня і найзапеклішим ворогом протестантської віри. Жанна д'Альбре жадала правди, Жанна домагалася своїх прав.

Та навряд чи хто вмів бути байдужішим до угод, ніж Катерина Медічі, коли ті угоди вже не давали користі. Вона тільки, за своєю звичкою, засміялась сама до себе і сказала: «Люба моя приятелько, ви приїхали, ви у мене, чого ж мені ще бажати!»

І справді, це було дуже до речі, бо Філіпп передав їй, що треба прибрати королеву Наваррську з її володінь, перш ніж він відрядить своїх послів на цей бік Піренеїв. І тому Жанна не домоглася нічого; дали їй трохи грошей на прожиток для її кінної охорони та пасторів і відпровадили знов до Вандомського графства, як два роки тому. А королівський двір рушив далі на південь.

Жанна не могла собі пробачити, що так ускочила в пастку. Одної ночі, коли двір спинився в містечку, де замок був малий і не міг умістити численного товариства, її сина поклали спати в заїзді, на першому поверсі. Серед ночі він схопився: брязнула розбита шибка, і хтось гепнувся на підлогу. Анрі з усієї сили навалився на чужого, поки той ще не підвівся, і закричав на ґвалт. Надбігли люди зі свічками, і невідомого добряче потовкли. Та побачивши того чоловіка при світлі, Анрі впізнав його й збентежився. Він умить збагнув, хто цього чоловіка послав і навіщо. Проте він остерігся зізнаватись будь-кому, що це матуся хотіла його викрасти. І його вихователь Бовуа теж не прохопився й словом. Обидва тільки часом зажурено перезирались, і старший докірливо хитав головою, а менший понурював очі.

У Провансі є містечко Салон; там у ті часи жив один вельми цікавий чоловік, і Анрі Наваррський познайомився з ним. Якось рано-вранці, коли одинадцятирічний хлопець стояв серед кімнати голісінький, а слуга подавав йому сорочку, раптом увійшов Бовуа, а з ним той чоловік. «Чого це Бовуа хоче? — подумав Анрі.— Чи він лікаря привів? Так я ж не хворий».

А той чоловік питає:

— Де ж принц?

Стоїть за п'ять кроків і не бачить його, голісінького! Бовуа не відповів, він чекає шанобливо — навіть з острахом, можна б сказати, якби Бовуа міг почувати острах. Слуга з сорочкою в руках відійшов у куток. Хлопець відчуває себе якимсь дивно самотнім, оголеним, його видно всього, з усіма вадами, з усім поганим, що є в ньому. Він починає