Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Анрі був радісінький догоджати любій матусі, та ще в таких речах, що тішили і його самого, як-от брати на глузи католиків. Він уже встиг зробитися ватажком у хлопчаків і зумів утлумачити їм усім, що нема на світі нічого кумеднішого, ніж єпископи та ченці. Незабаром у його ватазі було вже трохи не все юне покоління двору, і навіть королева-мати не здогадувалася про справжній розмах змови, бо хто ж би наважився сказати їй, що до тієї змови причетні і її сини. Найперше Анрі підбив на нову забавку — перевдягатись духовними особами й у такому вигляді бешкетувати по всьому замку — найменшого з трьох принців. Вони зухвало перебивали поважні наради, сполохували коханців, та ще й вимагали, щоб їм цілували хрест. Для них то був справжній веселий карнавал, хоча осінь — пора зовсім не карнавальна.
Найменший принц, що мав титул герцога Алансонського, був у пустощах найзавзятіший — правда, він і втікав перший. Але й другий Анрі, монсеньйор, теж, звичайно, захотів бавитись, як усі, а нарешті того ж таки закортіло й Карлові Дев'ятому, християнському королю, главі всіх католиків. Він перебирався єпископом і лупцював загнутою патерицею придворних панів і дам, а вони з шаноби терпіли все. Сміятися цей підліток не вмів, він тільки бліднув на виду, поглядав скоса ще підозріливіше й розпалювався так, що йому аж зле робилось. А хто стояв обіч і невинно радів із того, що підстроїв? Хто ж, як не Анрі Наварра.
Придворні називали малих змовників «пустунчиками» й удавали, ніби вважають усе те за милі жарти. Від пані Катрін усе приховували, поки одного разу перед її дверима зчинився якийсь ґвалт, і в неї майнула думка, що це прийшли по її душу. В покої саме не було нікого, крім одного кардинала-італійця, і той уже роззирався, куди б сховатись. Та враз двері розчинились, і увійшов віслюк, а на ньому сидів верхи Анрі Наваррський, убраний у червоне, з усіма знаками високого церковного сану. За ним сунуло багато вельможних юнаків у гостроверхих шапках, з понамощуваними животами, в чернечих рясах усіх орденів; підганяючи острогами своїх віслюків, вони почали гасати по залі, виспівуючи літанії. А котрі не мали віслюка, ті стрибали на спину товаришам, щоб теж їхати верхи, і багато їх падали, перекидаючи меблі; в обшитій панелями залі аж гуло від співу, зойків, тріску дерева, тупоту копит та реготу.
Королева-мати спочатку теж була засміялась — хоч би тому, що побачила не вбивць. Та коли нарешті вгледіла власних синів — хоча принци воліли б не попадатись їй на очі,— терпець їй урвався. Одначе вона нічим не показала того. Вона вдала, ніби тільки прикидається розгніваною, по-материнському суворо нагадала хлопцям, що треба поважати святощі, й звеліла їм знайти собі якусь іншу розвагу. До синів вона окремо звертатись не стала. Лише малого Наварру добродушно ляснула по щоці.
І все ж відтоді Катерина вже знала, чим дише насправді її приятелька Жанна. Сталося це восени, в той самий час, коли обидві приятельки провертіли дірку в стіні. Тепер Катерину цікавило одне: наскільки небезпечною може стати протестантка; а це виявилось аж у січні, коли Жанна цілком відверто поїхала до Парижа, щоб підігріти завзяття своїх одновірців і розворушити їх. Катерина дозволила їм прилюдні проповіді, і зразу королева Наваррська зловжила наданою свободою. Катерина змовчала і далі ставилась до Жанни як до вірної приятельки; вона завжди любила вичікувати до останку. І коли нарешті вирішила, що настав час утрутитись, то зробила це не особисто: накази її передав бідолаха Антуан, ще й гадаючи, ніби то його власні. Жанна мала залишити двір, а що найгірше — без сина.
Батько залишив Анрі в Парижі, щоб він ріс не під материним впливом і став добрим католиком. Ще й двох років не минуло, як той самий батько хотів зробити з нього доброго гугенота. Анрі чудово пам'ятав це, але вголос казати не важився, боявся — і за батька, і за себе. Він уже здогадувався, що в житті існують сильніші мотиви вчинків, ніж проста щирість. Коли мати прощалася з ним, він заплакав — ох, якби вона знала, як гірко і за чим! Йому було шкода її; він не жалів так навіть себе. Адже він завжди найбільше вірив у неї: спершу мати, а вже потім — їхня віра.
І ось Жанна схлипнула, поцілувала сина ще раз — востаннє дозволили їй, — а потім поїхала туди, куди послали її вороги; а його проти її волі віддали до католицької школи. Жанна, правда, зібралась на силі й суворо, грізно застерегла сина, щоб ніколи не ходив до обідні, а то вона не зробить його спадкоємцем трону. І він пообіцяв їй, що не ходитиме, й заплакав із щирого серця, ладний триматися правди й добра; але не тому, що вважав їх найпевнішими, — ні, це для нього вже минулося. Його люба матуся йшла у вигнання за істинну віру. А батько зрікся тієї віри і, певне, зробив так, бо мусив. Батько й мати вже не любили одне одного, вони ворогували між собою і змагалися за нього, і все то були дуже непрості речі, він це відчував. Якби пані Катрін справді мала горб, пазурі, червоні очі й носа з капкою, тоді б усе легко було зрозуміти. А так маленький хлопчик опинився сам перед непевним, небезпечним світом і незабаром мав у нього вступити!
Його віддали до Collegium Navarra[17][18], найаристократичнішої паризької школи, де вчились і королів брат, що мав титул монсеньйора, і їхній одноліток із роду Гізів
