Коли настане день - Рута Богдан

Хлопець сів зручніше, закрив очі, намагаючись зосередитись.

— Ні, нічого не бачу, — нарешті сказав він.

— Значить, він вже у паралельній реальності, - промовив Гордій. — Звідси нічого не прочитаєш. Треба йти за ним.

— Запитаєш у духів пращурів, як дістатися? — запитав Олекса.

— Так.

— У Кам’яній могилі? — поцікавилась Соломія.

— Так. Сьогодні на світанку.

— А нам туди можна? — з надією поглянула дівчина.

— Не цього разу. Зачекаєте на мене тут.

— Добре, — сказав Олекса.

Мольфар зник.

Гордій стояв посеред Кам’яної могили. Перед ним було розташоване коло з невисоких кам’яних стовпів — давнє капище, де слов’янські волхви-чарівники спілкувалися зі своїми богами. Перші сонячні промені освітили небо, пофарбувавши його в рожевий та жовтогарячий колір. Мольфар підняв голову, поглянув на різнокольорові полоси над горизонтом, потім повільно зайшов усередину кола і став у центрі. Піднісши угору руки і тримаючи в правій свій посох, він почав говорити, поступово підвищуючи голос.

— Кличу вас, великі пращури! Явіться у світ мороку, прийдіть зі світу вічного сонця! Відкрийте двері істини!

Сонячні промені освітили кам’яні стовпи, пересуваючись зверху донизу. Зненацька темний густий стовп простягся від неба до землі. Він рухався та ширився, немов жива істота. У ньому з’явилися чотири постаті — дві жінки, одна у коричневому плащі, інша у блакитній сяючій сукні; чоловік у білому одязі та чоловік у жовтогарячому плащі, що блимав, неначе полум’я.

— Пробачте мені, великі пращури, що потривожив ваш спокій, — шанобливо промовив Гордій. — Але нам не обійтися без вашої допомоги.

— Ти хочеш знати, де він? — запитав чоловік у жовтогарячому плащі.

— Так.

— Ідіть до великої гори Богит. Там ви знайдете те, що шукаєте. — сказав чоловік у білому одязі.

— Але будьте обережні, - промовила жінка у коричневому. — Ти знаєш, що не все, що ти бачиш, є таким насправді.

— Ми відкриємо вхід до його світу. Але не затримуйтесь там надовго, прохід закриється через три дні, - попередила мольфара жінка у блакитній сукні.

— Дякую вам, великі пращури!

Постаті поступово розтанули у повітрі, і темний густий стовп розчинився. У небі сходило сонце, провіщаючи новий день.

Соломія і Олекса сиділи на галявині, обійнявшись. Дівчина задумливо спостерігала за пташками, що стрибали з гілки на гілку, цвірінькаючи та шукаючи їжі. Несподівано перед ними з’явився Гордій. Дівчина і хлопець схопилися на ноги.

— Ну що, дізнався? — запитала Соломія.

— Вони відкриють нам прохід на горі Богит.

— На давньому капищі? Круто! Навіть мріяти не могла, що колись зможу увійти до нього!

— Скільки в нас часу? — поцікавився Олекса.

— Три дні.

— Але це далеко звідси. І невідомо, скільки ми там затримаємось, — засумнівався хлопець.

— Значить, треба поспішати, — підсумував Гордій.

— Пішки не встигнемо, — сказав Олекса. — Соломія літати не вміє. Що будемо робити? Ти — інша справа. Будеш нас там чекати?

— Немає сенсу мені там самому сидіти. Та й вас як залишиш, то хтозна-що виходить. Поїдемо автобусом.

— З пересадкою за день доїдемо, — сказав Олекса.

— То поквапимось.

Вони підхопили речі і швидко рушили до лісової стежки.

Рейсовий автобус зупинився на трасі біля лави, над якою було написано «Медобори». Соломія, Олекса і Гордій вийшли з автобуса і рушили уздовж дороги, потім повернули до лісу. Вже майже стемніло. Друзі повільно рухалися лісом. Він був доволі густий, тому доводилося повсякчас продиратися крізь хащі. Нарешті вдалині забовваніла якась велика кам’яна споруда.

— Невже прийшли? — зраділа Соломія. — А то я вже ледь ноги переставляю.

Вони підійшли ближче і зупинилися. Перед ними височіли величезні кам’яні брили, що утворювали квадрат з вузьким проходом посередині. Наверху були покладені ще кілька брил, які виконували функцію даху. Соломія та Олекса обійшли цю дивну споруду навколо.

— Цікаве місце, — сказала дівчина, уважно роздивляючись навкруг. — Така енергетика сильна.

— Ще б пак, — відповів Олекса. — Недарма саме тут волхви спілкувалися з богами.

В очах Соломії промайнув страх.

— А якщо ми не встигнемо повернутися? — сказала вона.

— Залишимось у паралельній реальності назавжди, — відповів Гордій.

— А раптом нам там сподобається? — припустила дівчина.

— Подивимось, — промовив мольфар. — Ну що, готові?

Гордій підійшов до входу в капище. Інші рухались за ним. Вони зайшли усередину кам’яної споруди, пройшли через неї по проходу і вийшли з протилежного боку.

— І що? — запитала Соломія, роздивляючись навколо. — Той же самий ліс. Ми вже там?

— Так, — відповів Гордій.

— Дивно. Неначе нічого не змінилося. І куди далі? Може, в когось запитати? В лісовика, наприклад?

— У цьому світі все може бути інакше: друзі стають ворогами, а вороги — друзями. Треба бути насторожі. Тому питати про шлях небезпечно. Скористаємось іншим дороговказом. Камінь підкаже, якщо ми зіб’ємося з дороги.

Гордій провів рукою по каменю, що був врізьблений у верхівку його палиці. Він спалахнув блакитним світлом. Мольфар рушив у хащі. Інші покрокували за ним. Вони продиралися крізь дерева та кущі, а ліс усе густішав. Час від часу камінь на посоху переставав сяяти, тоді Гордій рухав палицею у пошуках правильного шляху. Нарешті дерева стали рідішати. Між ними щось забовваніло. Скоро друзі побачили великий замок. У його вікнах блимало світло. Камінь на палиці почав яскраво мерехтіти.

— Ось ми і прийшли, — сказав Гордій.

— Як ми потрапимо всередину? — запитав Олекса, з цікавістю розглядаючи велетенську споруду, яка здавалася неприступною фортецею.

— Має бути якийсь прохід, — сказав Гордій. — Можливо, чорний мольфар на нас не чекає так швидко, тож не ставив сильні кордони.

— А може, він від щастя взагалі про все забув? —