Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

Невисока, повна, кругловида, з побляклими голубими опуклими очима й скорботними зморщечками в куточках рота, фрау Дітмар зберегла, незважаючи на свій вік, риси колишньої миловидності. Але з її одягу, з манер, з виразу обличчя можна було зрозуміти, що вона давно змирилася з тим, що її жіночий вік кінчився.

За кавою в пориві несподіваної симпатії, властивої самотнім людям, що стомилися від своєї самотності, вона залюбки щиро розповіла йому про себе.

Фрау Аннель Дітмар належала до старовинного німецького роду, нащадки якого з часом розорилися і змушені були шукати щастя на чужині. Її покійні батьки прожили все життя в Польщі. В шістнадцять років Аннель вийшла заміж за інженера Йоахіма Дітмара, старшого за неї на п'ятнадцять років. Інженер був людиною не дуже спритною і везучою. Ці риси поглиблювалися надмірно делікатною чесністю, за яку його не раз звинувачували власники фірми в нечесності. Помер він од серцевого приступу після чергової образи, якої завдав йому інспектор фірми, — він обізвав його тупицею і дурнем.

Інженер Дітмар, згідно з технологією, дав вказівку взяти високолеговану сталь для виготовлення деталей верстатів, що експортуються за кордон. Та це не відповідало політичним цілям Німеччини й економічним інтересам фірми.

Хіба ж пан Дітмар знав, наприклад, що з благословення Герінга начальник абверу Канаріс через треті країни налагодив таємний продаж зброї іспанським республіканцям, щоб послабити їхню боєздатність? Для цього в Чехословаччині, в балканських та інших державах було закуплено старі гвинтівки, карабіни, боєприпаси, гранати. Усе це звозили до Німеччини. Есесівські зброярі відпилювали ударники, псували патрони, зменшували порохові заряди в гранатах або ж вставляли в них висадники миттєвої дії. Після переробки негодящу зброю посилали до Польщі, Фінляндії, Чехословаччини, Голландії та перепродували за золото іспанському республіканському урядові.

Щось схоже на це вирішили зробити з власної ініціативи хазяї фірми, де служив Дітмар: вони почали виробляти окремі деталі верстатів, призначених на експорт, не з високолегованої, як того вимагала технологія, а з низькопробної сталі.

Одне слово, фрау Дітмар стала вдовою. Її син, Фрідріх, вступив до Берлінського університету, де виявилися його блискучі здібності до математики.

Та коли батько цурався політики, то син пристрасно захоплювався нею. Він схилявся перед Гітлером, вступив у гітлерюгенд, став функціонером організації.

Фрау Дітмар, давно засудивши свого чоловіка-невдаху, мріяла, що її Фрідріх підтримає честь родини, посяде гідне місце в суспільстві й віддано оберігатиме материну старість. Вона відмовляла собі в усьому, щоб дати йому змогу здобути освіту. І ось… За цілий рік Фрідріх надіслав їй лише дві поздоровчих листівки: одну на Великдень, другу на різдво.

Майже все це фрау Дітмар розповіла Йоганнові першого ж вечора, відчувши прихильність до самотнього й скромного юнака, що чимось нагадував їй сина, коли той був ще хлопчиком, ходив до школи й так ніжно любив свою матір, що коли вона бувала вдома, то навіть компанія ровесників не могла виманити його на вулицю.

Йоганн зрозумів: фрау Дітмар потай прагне грати при ньому роль матері й таким чином якоюсь мірою потамувати тугу за сином. Вона сказала, що була б щаслива, якби Йоганн згодився супроводити її в неділю до кірхи на ранкові відправи, як це колись робив її Фрідріх. За своєю вдачею це була добра, лагідна, чуйна жінка.

Коли б навіть такий видатний і досвідчений спеціаліст, як Бруно, заздалегідь готував для Вайса якесь зручне житло, навряд чи зміг би він знайти щось краще, ніж оселя фрау Дітмар.

Отож Йоганн в особі фрау Дітмар знайшов квартирну хазяйку, яку важко передбачити в найбільш далекоглядних планах. Її душевна прихильність до нього — захист від самотності, а її життєвий досвід та обізнаність з життям міста допоможуть уникнути поверхового судження про людей навколо нього.

У гаражі, куди наступного дня прийшов Йоганн за півгодини до початку роботи, його зустріли з явною неприязню. Скоро він догадався чому.

Нахбарнфюрер Папке викопав свою обіцянку. В есесівському мундирі він з'явився до начальника гаража єфрейтора Келера, і, хоч той уже дістав од Шульца розпорядження зарахувати Вайса в штат, Папке, з свого боку, віддав такий самий наказ.

Шофери, механіки, слюсарі, мийники машин цуралися Йоганна, однак поводилися при цьому дещо насторожено — так, як, на їхню думку, слід поводитись із протеже співробітника гестапо, котрий тут, у гаражі, безсумнівно, виконуватиме функції таємного донощика.

Вайс вирішив, що помилка шоферів гаража йому на руку: принаймні він уникне зайвих розпитувань і нав'язливої дружби — навряд чи хто захоче знатися з таким сумнівним типом, яким вони уявляли собі Вайса.

Були переваги і в незалежності його становища. Коли він напочатку скаже щось не так або чогось не знатиме, це сприйметься природним для агента гестапо, і він може сміливо цікавитись тим, про що німецькому шоферові-професіоналу питати було б небезпечно.

Ну й, звичайно, при потребі можна зразу спробувати домогтися деяких переваг. Келер, цей літній і норовистий чоловік, сповнений почуття власної гідності, незважаючи на іронічні посмішки шоферів, перший простягнув Йоганнові руку й так палко потиснув, начебто зустрів довгожданого друга.

Вайс одержав новеньку високоосну чехословацьку «Татру» з мотором повітряного охолодження — машину, пристосовану до армійських потреб, із спеціальними кріпленнями у передній і задній частині корпусу для встановлення кулемета.

Хоч на машині вже не було заводської змазки, Вайс заново почистив деталі. Колись він пройшов курс навчання на всіх марках машин, які випускає Німеччина, але ніхто тоді не думав, що Німеччина загарбає Чехословаччину і йому доведеться працювати на чехословацьких машинах; тому Йоганнові довелося напружити всю свою технічну кмітливість, щоб після пробного виїзду з честю оволодіти «Татрою». І, звичайно, спочатку він не все зробив як слід.

В гаражі існували свої неписані закони.

Ніхто з німецьких шоферів не сідав за кермо у тій самій спецівці, в якій готував машину до виїзду.

Ніхто, будучи в гаражі, не користувався своїми інструментами — брали гаражні, хоч вони були значно гірші. В туалетній кімнаті висів на дерев'яних роликах рушник. Усі ним втиралися протягом робочого дня, але, збираючись додому, кожен виймав