Софія - Олесь Ульяненко

І коли чекав, його передчуття справдилися. За третім столиком у жовтій спідничці на струнких ногах, з пружними грудьми, що стрибали від порухів, з кирпатим носиком і чорними очиськами, великими, як сливи, дівчина витирала столика. «Вона свіжа, наче налите яблуко», – подумав Артур. Він курив сигарету – швидко, рвучко. Потім йому принесли морозиво, суниці і чарку коньяку. Він спробував одними губами коньяк, але пити не став. Вилив на землю, і вона це побачила, усміхнулася криво про себе, і він, здається, зрозумів ту гримасу, як і кожен, хто залежить від своїх звичок, свого виховання і своєї розбещеності. І він сказав їй з відчуттям людини, що знає наперед геть усе, бо інакше не міг:

– Ми можемо поговорити?

– А чому б і ні… – Вона пішла, оглядаючись назад.

Йому виповнилося дев’ятнадцять, але він знав, як пахнуть рудоволосі жінки, як мокріє їхня проміжність, коли туди покладеш руку, розмовляючи про щось із нинішнього кіно або про скандальні новинки чи банальні парфуми; як пахнуть істеричні брюнетки і вдавано демонстративні шатенки. Він засовував пальці у піхви, із захопленням нюхав і вголос, екзальтовано, не криючись, розсипався найпрекраснішими словами про їхні жіночі чесноти. Жінки люблять гарне слово. Його очі в такий момент робилися блискучими, як два камінчики. Але це рік тому. Зараз він скочувався туди, що люди називають порожнечею. Він розділяв жінок на запахи, на кольори. Невиразний і сірий, він з якогось кутка кав’ярні чи ресторану спостерігав, як вони рухаються: двірнички, лікарки, вифарбувані на рудо чи зелено спортсменки-екстремалки; невиразний і сірий, він повторював те, що повторював його батько – невисокий, із зморшкуватим, перепеченим спокусами і пристрастями життя обличчям, злий і похітливий, як гном, що охороняє свої коштовності.

Він ішов за нею – тюльпан її спідниці розвівався, відкриваючи стрункі ноги. Чим довше він ішов, тим більше його дратувала її довершеність. Він різко зупинив її. Але вона легко звільнила плече. Попереду кулери, сміттєбаки, контейнери з пащами відірваних дверей, а позаду синя, без краю, гладінь води, придуркуватий крик чайок; його все це почало діймати. На ходу він запустив руку під жовтий тюльпан її спідниці. Кицька у неї була холодною, ніжною, як і її обличчя. Дівчина ніяк не відреагувала, а продовжувала кудись вести його. Вона йшла собі і йшла під стіною кулерів та пробитих контейнерів, в яких шаруділи сердиті пацюки завбільшки із сибірського кота. Індастреал, котрий відразу піднявся перед ним, як єгипетські піраміди, вразив і охолодив його. Він ніколи не відчував небезпеки. Від природи не відчував, бо не знав, що це таке. Зараз йому слід було задуматися, але щось луснуло у його голові. А потім він очуняв у тому ж таки кафе, на підлозі, і два охоронці схилилися над ним і бризкали водою. І відразу, коли він прийшов до пам’яті, то зловив її запах. Чистий, карамелевий дівочий запах. Вона сиділа, підтиснувши коліна до грудей, і гризла вказівного пальця.

– Ми вас переплутали з одним типом, – сказав охоронник.

– Пусте, – сказав він, але вже знав, що жовч полилася у всі протоки його організму. – Викличне лікаря, ось телефон, – він витягнув, тримаючи двома пальцями, свій платиновий ексклюзивний мобільник.

7

Зараз вони сиділи на балконі під вилинялим від спеки і смогу небом, що нагадував чиюсь дбайливо згорнуту долоню чи ще щось там; і він, Артур, покусував губу від однієї думки, що він зробить з тими покидьками там, біля берега річки. І тут, крізь скло асфальтного марища, він побачив її. Так виходило, що він побачив власне відображення, частину свого я. Артур побачив першим, а потім побачили вони, і теж хто встав, хто свиснув. На Кабана вони менш за все звернули уваги. Вона прийшла і видала одразу: «Ви такі гарнюні…» Але Артур зрозумів, що вона бреше. Вона просто лукавить. Їй треба щось інше. А що саме, то він не міг здогадатися, настільки він був упевнений, що ця бєцалка прийшла не перепхнутися, з огляду на те, що ця знайде кого завгодно, щоб їй вилизали і пожували клітор. Те, що вона прийшла і все змінилося, зрозумів кожен, але не кожен сприйняв. Софія стояла, затуливши лівою рукою обличчя, і дивилася крізь розчепірені пальці. Вони троє сиділи в шортах, майже тобі писані красені, з обличчями спокійними і врівноваженими, а вона сказала про себе: сцикуни. Сцикуни, але діватися їй кудись треба було. Великої необхідності не виникало. Але бажано десь з кимось стусуватися, належати до когось чи до чогось. Софія одразу виділила Артура. Андрій провис, і вона тільки чула, як важко сопе він за спиною. Але вона продовжувала лише дивитися на сірі льодяники очей Артура. Більше нічого. Артур подивився на неї.

– Я найгламурніший сукин син, – сказав він, начебто не до неї, а щоб усі слухали, розуміли й таке інше.

– Воно й видно, – вона прийняла руку, й Артур знову переконався, що вона не з того десятка людей, яких можна сприймати за виглядом, за одягом і всією цією пишною сранню, що називається мажорством. Він сам був мажором, а тому ненавидів це слово, особливо з красивих мінетних губ цієї кози.

– Тебе що, відразу після пелюшок відтрахали у всі дірки, а правил хорошого тону, охмуряння чоловіків не навчили?

– Ні, уйобок, – прошипіла вона, і це означало або відчепись, або хто його знає ще.

Але прошипіла без злоби, без якогось там натяку; він зрозумів, що вона