Софія - Олесь Ульяненко

– До Китаєво…

Сонце шматком розпеченого кварцу приліпилося до молочного кольору пластикового даху, що прикривав «Зимовий сад». Артуру нездоровилося. Це було на рівні фобії – так він вирішив. Сьогодні зранку його служниця захворіла – вірніше, батькова служниця, їхня служниця, тупа, як корова-молдаванка. Він її покривав, ха, слово яке смачне, в туалеті покривав, як суку. А ранком заявилася сестра і видала, що розбила його машину, його червону «феррарі». Артур вийшов у гараж і нічого ліпше не придумав, як розбити материну «мадзараті». Після чого йому стало нудно. А потім він погнався за сестрою, що розляглася у його ліжку, виставивши рожевий круглий зад. Сестра у нього красива, і він її не переносив. Артур випхнув дівку у спину, пальці, ковзнувши спиною, обпеклися теплом. Вона вискочила і лягла на диван. Він ще нудився з годину, віддзвонивши решті хлопців, але настрій у нього був паскудний. Зайшов у спальню сестри і дивився на неї, а потім узяв подушку і став душити. Вірніше, він притискав її легенько, а вона дриґала ногами й сміялася. Тоді він притиснув сильніше. Сестра хвицнула його трохи нижче паху. Тепла хвиля ударила йому в груди. Артур зупинився. Щось вибухнуло в голові. Солодка слина. Тремтіння кінцівок. Він почав збуджуватися. Артур прибрав подушку. Сестра лежала з розплющеними великими сірими очима, зіниці на очах то збуджувалися, то розходилися великими чорними ягодами. Артур подивився на її точені ноги. Сестра прикрила очі опахом густих вій. Артур витягнув член і став мастурбувати. Сестра підтиснула ноги до живота і продовжувала дивитися, розкривши губи. Тоді Артур узяв і провів головкою члена по її обличчю, по губах, по раковині вуха. Сестра усміхалася, наче її істота відійшла кудись далеко. Вона виставила карміновий сосок. І Артур заскрипів зубами.

– Ми з тобою мало спілкуємося, – сказав він.

Сестра взяла головку члена в рот. Спочатку половинку, потім поволі почала всмоктувати, доки її еластичний, майже тобі неприродно красивий рот дістався яєць. Артур ковтав солодку слину. Сестра сіла і стягнула сорочку через голову. Він робив фрикції, але з кожним поштовхом розумів, що той кайф, який відчув на початку, вилітає, як кисень у безповітряний простір. Артур пхнув її у лоба, спочатку легенько, а вона вчепилася руками в його зад і продовжувала слинявити прутень і яйця. Тоді він крикнув, загрозливо. Сестра здивовано підвела голову, але здобичі своєї з рота не випустила.

– Залишимо це на потім, – сказав він і вийшов з кімнати.

Дорогою він зайшов до свого зубного лікаря – тип із чорними блискучими бакенбардами, з банькатими очима, що весь час перепрошував, і коли брав інструмент, то говорив: «Душенька, я буду дєлать нє больно…» або, якщо це у супермаркеті: «Дєвушка, гдє тут у вас рибка, рибка?…» – очі під лоба, тремтіння вола, мізинний пальчик відстовбурчений. Він не подобався Артуру. Артур не любив педиків, хоча довести, що він педик – не закон. Але він не любив отих манірностей. Солодкий хлопчик, у першому поколінні мажор. Голодранці – прийшли і… На моніторі повзли танки. Вибух, красивий, як квітка, лизнув небо. Артур заспокоївся. Лікар колупався у зубах. Потім він зайшов у «Метрополь», випив бульдвайзеру. Бульдвайзер виявився підлою підробкою, але він нічого не сказав, лише скрипнув зубами. Офіціант прогнувся – у нього круглий жіночий зад, котячі вуса, а мармиза випромінювала задоволення мазохіста, якому в задницю засунули паяльника. Артур кинув купюру, не дивлячись на її номінал. Жовте таксі вже чекало на нього. Гидливо, двома пальцями він відчинив дверцята і сів позаду.

Таксі вискочило на широке і рівне асфальтне полотно. Артур закурив сигарету. Водій чхнув, але нічого не сказав – він розбирався в людях і пропрацював за кермом не один рік. Потім авто зупинилося. Попереду йшла похоронна процесія з шести чи семи чоловік. Таксі стояло за кілька метрів, носом, де синьою пазухою тріщало небо. Четверо стариганів несли труну. Вся процесія сунулася мовчки, і видно, що кожен думав та вигадував, як його понесуть завтра чи післязавтра, чи взагалі, може, їх у заростях рогози чи паркових кущах розтягають щури. Артур закурив ще одну сигарету. Він ненавидів такі зупинки. Але він був вихованим молодим чоловіком. Він дивився на рівну сіру поверхню асфальту й намагався думати. Тут напирає вітер, а сонце стоїть низько, і видавалося, що це високовольтна лампочка, яка освітлює з усіх боків цей довбаний день, що склався так невдало. День тріщав, як велетенська петарда, розкидаючи скалки вікнами гаража та блискучими капотами автомобілів. Будинки є, а людей нема – видихнув із себе Артур, нема цієї скотобази. У них у голові секс, скотолозтво, бабло і ніякої мрії, нуль ідеї – бидло, що за здорово годиться лигає з корита. Таку мерзоту аж ніяк не можна зрозуміти, а про дружні зв’язки… та їм не тут жити. Що їм потрібно, що їм необхідно, так це вісім грамів свинцю або три тисячі вольт току в сраку… Артур закурив сигарету.

– Я вийду. Пройдуся. А ти почекай на мене…

Він тупо знайшов кав’ярню з трьома дерев’яними столиками, трьома парасолями, з мініатюрною дерев’яною хижкою. Охорона байдуже, але зі знанням діла подивилася на нього і знову втопила очі у синю прірву річки. А він інтуїтивно відчув, що щось його сюди привело – подарувати те, що він ще не пробував, що він пропустив. Офіціантові він замовив купу збитих вершків із суницями.