Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

Немає ані потреби, ані часу, якого мені лишилося небагато, вести цей опис далі. Ніхто досі не вчував таких мук, не зазнавав такої покари; однак з часом моя душа, — ні, не те щоб відчула полегкість, але притупилася й призвичаїлася до відчаю і таке животіння могло б протривати роки. Та останнє нещастя, яке щойно впало на мене, остаточно позбавляє мене власної подобизни. Мій запас солі, якого я не поновлював від часу першого досліду, добіг кінця. Я послав по нову партію і скомпонував напій: рідина запарувала, змінила колір один раз, але другої зміни кольору не відбулося, Я випив її — та вона не подіяла. Напевно, ви вже знаєте від Пула, як я змусив його обшукати весь Лондон, і все намарно. Нині я переконаний, що саме в першій партії була якась домішка, і що саме ця невідома домішка й робила препарат дієвим.

Проминуло близько тижня; зараз я закінчую свій виклад, тримаючись на останніх залишках давнішого запасу. Я востаннє, наче якесь диво, бачу в свічаді обличчя Генрі Джекіла (як прикро воно змінилося!). Я не можу далі зволікати із завершенням цього рукопису, бо ж досі він зацілів тільки завдяки поєднанню щасливого випадку і моєї великої обережності. Якщо перевтілення заскочить мене за письмом, то Гайд пошматує сторінки на клоччя. Але якщо певний час встигне проминути по тому, як буде поставлено останню крапку, то дивовижна Гайдова зосередженість виключно на самому собі, можливо, й порятує рукопис від його мавпячої люті. Наша спільна приреченість перемінила й розчавила і його теж. За якихось півгодини, коли я знову, і цього разу назавше, втілюся в цю ненависну подобизну, знаю, що я або сидітиму в кріслі, тремтячи й схлипуючи, або ж мірятиму кроками кімнату (цей мій останній притулок на землі), прислухаючись до кожного звуку й чекаючи настання неминучої відплати. Чи помре Гайд на шибениці? Чи в останню хвилину знайде в собі відвагу звільнитися самому? Це тільки Бог відає, бо ж справжня моя смерть настане невдовзі, а все, що відбудеться опісля, стосуватиметься вже іншого. Тож нині, відкладаючи перо, й запечатуючи цю мою сповідь, я підводжу риску під життям нещасливого Генрі Джекіла.

ВЕЧІРНІ РОЗМОВИ НА ОСТРОВІ

Переклад Юрія Лісняка та Олександра Тереха

БЕРЕГ ФАЛЕЗА

Південноморський шлюб

Я побачив той острів, коли вже була не ніч, але ще не ранок. Місяць стояв на заході, низько над обрієм, але був іще великий і ясний. На сході, саме посередині світанкової заграви, діамантом виблискувала вранішня зірка. Бриз із суходолу віяв нам в обличчя, несучи пахощі диких цитронів, ванілі та ще деякі не дуже приємні запахи, і від холодного подмуху я аж чхати почав. Треба вам сказати, що я чимало років прожив на пласкому острові недалеко від екватора, здебільше сам-самісінький серед тубільців. Тут усе мало здаватися новим для мене, навіть говірка буде зовсім незнайома, і вигляд оцих лісів та гір, дивні запахи від них жвавіше розганяли кров у мене в жилах.

Каштан дмухнув на каганчик у нактоузі[6].

— Он! — сказав він. — Онде бачиш димок, містере Вілтшир, за бурунами на рифі? Ото Фалеза, там наша факторія — в східному кінці селища. Далі за вітром уже ніхто не живе — не знаю чому. На» бінокля, вже можна розгледіти хатини.

Я взяв бінокля, і берег стрибнув назустріч. Я побачив лісові хащі, смугу прибою, а з-між дерев визирали бурі покрівлі та чорні нутра хатин.

— Бачиш білу цятку онде далі на схід? — провадив капітан. — То твій дім. Збудований з коралового каменю, стоїть на згірку, широка веранда, можна ходити по троє в ряд, найкраща факторія в усіх Південних морях. Коли старий Адамс побачив її, то вхопив мою руку й потиснув. «О, я тут попав як сир у масло», — каже. — «Атож, — відказую. — Та й пора вже вам». Сердега Джоні! Після того я тільки раз бачив його, але він уже по-іншому говорив: що ніяк не може поладнати з тубільцями, чи з білими, чи щось таке, а як ми знову вернулися сюди, він уже лежав у сирій землі. Я забив там на могилі стовпчик і надписав: «Джон Адамс, спочив у Бозі тисяча вісімсот шістдесят восьмого. Така й наша доля». Мені його дуже не вистачало. Добрячий чолов'яга був, мухи не покривдив.

— А від чого він помер? — спитав я.

— Та від якоїсь хвороби, — сказав капітан. — Вона нібито хопила його несподівано. Казали, зірвався вночі й кинувся пити «Втамовувач болю» та «Винахід Кеннеді». Не помогло — «Кеннеді» вже був йому як водичка. Тоді він спробував відкрити ящик джину. Знов не помогло — недосить міцне. Тоді він, певне, ошалів, вибіг на веранду й беркицьнувся через поруччя. Другого дня, коли його знайшли, він був геть очамрілий — весь час тільки белькотів, що йому примочують копру. Сердега!

— А як гадають — це через острів? — спитав я.

— Ну, гадали, що острів, чи клопоти, чи ще щось, — відповів капітан. — Усі завжди казали, що місце тут дуже здорове. Наш попередній агент, Вігорс, тут і не чхнув ні разу. Він звільнився через те, що на цьому березі інші агенти були, мовляв, він боїться їх — Чорного Джека, і Кейса, і Джімі Свистуна, що був тоді ще живий, але невдовзі втопився сп'яну. Ну, а старий капітан Рендол весь час тут від тисяча вісімсот сорокового, вже сорок п'ять років. І нічого йому ніколи не дошкуляло, він навіть не старіє дуже. Наче він тут збирається самого Мафусаїла[7] наздогнати. Ні, по-моєму, підсоння тут здорове.

— Он уже шлюпка пливе, — сказав я. — Саме в проході. Начебто шістнадцятифутовий вельбот[8], на кормі двоє білих.

— То ж той самий вельбот, що втопив Джімі Свистуна! — вигукнув капітан. — А дай-но бінокля. Атож, це сам Кейс, і з ним чорнюк. Слава в них — не позаздриш, але ж сам знаєш, які тут на островах язики. По-моєму, найгірший шибеник був Джімі Свистун, але ж він уже перебрався в кращий світ. Ось закладімося: вони по джин пливуть. Ставлю п'ять проти двох, що візьмуть шість ящиків.

Коли обидва агенти піднялись на палубу, мене зразу потішило, як вони виглядають, чи то радше, як обидва виглядають і один говорить. Чотири роки пробувши на екваторі, я знудився за білими сусідами; ті чотири роки видались мені за тюрму. То накладуть табу, а тоді йди до Радного