Намір! - Любомир Андрійович Дереш
10
теліпати. Дриґаю ногами і б’юся об землю. Називається, «найшла коза на кабель». Мною калатає, а я іржу.
Поступово слух прояснюється. Нарешті доходить: я лежу під зливою. Судоми, як і сміх, стихають. Періщить дощ, я лежу посеред польової дороги, у вибоїні, затопленій водою. Поверхня баюри кипить від масованої атаки крапель. Підіймаюся навкарачки, хлющ періщить по спині, заливає обличчя. Враження – не передати. Пацани, то пиздець!
Злива гуде стіною. Змиває з мене багно, приліплює одяг до тіла. Дикими очима витріщаюся на поле довкола. Внизу дороги темніє лісок. Хоботне. Ледве тягнучи ноги, волочуся в село.
11
Прокинувся наранок, мов ні в чім небувало. Тіло співало з радості, і я прямо випурхнув зі спальника і пропурхав так цілий день. Я був ґейзером натхнення й оптимізму. Навечір, правда, від такого екстезі почувався емоційно спустошеним, але фізичний тонус залишався дивовижно високим. З очей мовби вимили по кускові пластиліну: вони просто сяяли зісередини кристальним блиском. Та взагалі – здавалося, я можу дихати очима так легко, як носом чи ротом. Те ж саме було зі всім тілом, а особливо – з хребтом. Ніби замість хребців у мене там духовий музичний інструмент по типу трембіти. Навіть причувався легкий свист, який долинав звідти. Розтрубом «трембіта» виходила крізь голову, звідки лунало журне скигління, а іншим, дмухальним кінцем, тікала глибоко в земні надра. Я чув, як із-під землі по цій «трубі» підіймалися повільні подихи чогось древнього і прохолодного.
Після цілого дня домашніх робіт (трохи назбиралося), я все ще був на такому підйомі, аж хотілося танцювати. Пішов нагору в кімнату. У нічим не порушуваній тиші влаштував чудернацький балет з потягусями, розмахуванням кінцівками та пасами, як у фільмах про Брюса Лі.
12
Як шахіст бачить взаємовплив усіх без винятку фігур на дошці, так і я бачив життя ніби набір фігур-вражень, спряжених обставинами часу й місця. Кожен новий спогад, що приходив до мене, ставав дечим більшим, ніж просто враженням. Він інтегрувався , змінюючи баланс всіх решти фігур мого «я»4 .
Пригадуєте про “завжди буває перший раз”? Червоне – це те, що трапилося вперше. Нова фігура, яку вивів суперник. Мій внутрішній шахіст ніяк не міг вписати її в попередню розстановку сил. Це вимагало надто глибокої роботи по переосмисленню самої партії, в яку ми грали з цим великим таємничим світом. Але, чорт забирай, раз я вже граю всерйоз, то повинен придивлятися до дій суперника.
13
Коли перший шок минув, я втямив, як сильно червоненадихнуло мене. Щось у мені наче прорвалося, і я врешті дозволив собі повірити, що досвід червоного не був сном чи маревом. Адже сон – це коли лягаєш у ліжко… розслабляєшся… а не бум-бах-тарарах – наелектризоване чужинське перезбудження, яке рве межі. Кожна клітинка мого тіла запам’ятала потойбічне, аж ніяк не блаженне перебування в чужорідному середовищі.
Був і шок, був і стрес. Але щось у мені відділилося й вийшло на волю. Можливо, мій підсвідомий ґросмейстер побачив, як можна по-новому тлумачити правила гри? З’явилося химерне, поглинаюче відчуття – середнє між хмільною радістю й холодним жахом. Ніби почали справджуватись найпотаємніші мої підозри про те, чим є пам’ять, чим є простір, час… чим є я.
Я втратив спокій. Здавалося, ще ривок – і я дойду до певної принципової межі, за якою найсокровенніше світу сього стане явним.
Всіма способами нагнітав довкола себе цей стан ілюзорності, несправжності світу . Даремно силувався відтворити в думках відчуття червоного вітру з надією, що Пам’ять зглянеться й покаже нерест писанок ще раз. На пару тижнів я утратив сон, позаяк думки мимоволі крутилися довкола таємничих переживань. Ще раз кинути погляд ТУДИ, У СЕРЦЕ ЗАГАДКИ перетворилося в нав’язливе бажання.
Та всі мої стріли пролітали повз ціль, і ріки залишалися ріками, а доли – долами. Почувався здутим і порожнім, і напрочуд звичайним.
14
Всяке було.
Піддавався хвилинним настроям. Впадав у відчай. Брався за розум, напружував волю і знову, знову, знову намагався добитися хоч якогось результату. Довести самому собі, що я це можу, вмію. А як не вмію, то навчуся.
15
Поки моя воля була повністю націлена на прориві крізь простір, прямо у мене під носом діялися речі прості, але непояснимі. Звернути увагу на них допоміг випадок.
Все трапилось у дуже повсякденній обстановці. Я чекав, коли на дворі перестане дощити, щоби піти прополоти по мокрому трускавки. Біля мене стояла склянка, наповнена соком. Сам я сидів на кухні за столом, біля вікна, і читав книжку про Ю.О.Гагаріна “Жизнь – прекрасное мгновенье”. На відстані трьох кроків від місця, де я сидів, стояла трилітрова банка з яблучним соком. Не знаю, чому не переставив її на стіл, адже кожного разу, випивши сік зі склянки, доводилось підніматися, робити три кроки до банки зі склянкою в руці, наповнювати склянку і повертатися до книжки за стіл.
Я допив сік, і склянка стояла порожньою. Не відриваючись від читання, потягнувся за склянкою, забувши , що вона порожня. Ще не закінчивши рух, я нагадав собі, що тягнуся до порожньої посуди, підняв очі й виявив, що НАСПРАВДІ СКЛЯНКА ПОВНА. Не знаю, чому такий дріб’язковий момент привернув стільки уваги. Здавалося б, ну забувся, не випив усього тощо. Найпростіше найчастіше найправильніше.
Єдине «але»: я добре пам’ятав, що сік уже допив, і що збирався вчергове піднятися та наповнити склянку.
Така от проста перед-історія того, що сколихнуло мене сильніше, ніж проникнення у червоне.
Сам не знаю чому, цілий день я повертався до цього мікроскопічного по суті конфузу, який на моєму місці кожен давно би забув. Я би теж з радістю забув, якби був на місці кожного, але я був тим, ким був, і пам’ять забороняла робити те, що на моєму місці зробив би кожен.
Пам’ять із силою зіштовхувала два спогади. Перший – порожня склянка. Третій – повна склянка. Від зіштовхування між спогадами викрешувалась іскра. А де ж середній епізод, в якому я підіймаю дупу з табуретки, підходжу до банки з соком і наповнюю склянку?
Вночі недостаючий елемент мені приснився, й уві сні я так зрадів цьому, що прокинувся.
16
Наранок впевненість у тому, що сон, який мені приснився – це справжній, утрачений і віднайдений
