Намір! - Любомир Андрійович Дереш
Слід сказати, що до них в село у свій час таки приїжджав з міста один кагебіст. Походив по хаті, подивився, що де лежить, баба так перелякалася, що слова не могла вимовити, так і простояла мовчки весь час. А кагебіст нічого ніби й не знайшов, і взагалі, поводився так, мовби завітав на чай. Покрутився і пішов.
Дідо розказував бабі, що Юрко знає багато мов, в тому числі санскрит, але спеціалізується на латиноамериканській літературі, часто буває за кордоном у тих краях і може привозити звідтіля різні книжки. Дідо взагалі з якогось часу захопився культурою Мексики – можливо, на це повпливала література, що її потай привозив цей таємничий Юрко. “Офіційно” дідо спеціалізувався на перекладі доробку якогось середньовічного мексиканського лірика.
Баба розповіла, що Юрко і дідо весь час говорили про одного письменника, який чимось вразив і захопив діда. Поруч із Юрком дідо робився нестримно балакучим, і баба мала всі підстави думати, що Юрко знав і про дідові видіння, і про “діру” за стайнею.
– Але я й не знала, шо дідо твій від мене дешо скриває, – сказала баба ледь не пошепки.
– «Скриває»? – перепитав я.
– Дідо твій почав їздити усе до того Києва, де Юрко його жив. І не пояснював мені, що до чого, а так, тільки рукою махне. Ніби, не мого ума діло. Ну, а я терплю та й терплю, аж тут, ні сіло ні впало, одного дня дідо твій починає складати чумайданчик. Я до старого: ти куда? А він то те, то се, мнеться, а збрехати по-людськи не може. Тоді й каже, прямо з воза: «Я у Мексику їду». Мені серце мало не вискочило. «Коли?» – питаю. «Завтра, пів сьомої вечора з Тернополя виїжджаємо машиною до Києва, а з Києва групою летимо у Мехіко». Та куди ж ти, – кажу, – старий, поїдеш, ти без мене мештів собі не начистиш! А він своєї гне, що то його Юрко бере зі собою, Юрко за ним подивиться. Я давай відмовляти Івася, думаю, яка к чортовій матері Мексика, нікуда він мені не поїде. Я тоді бачу, що він на мене ноль уваги, і кажу до твого діда: раз ти їдеш, треба вечерю зробити святкову.
Баба пішла зарізала курку і запекла на пляшці, накрила стіл білою скатертиною, поставила на стіл пляшку «Столичної». Для вигляду навіть канапки стала йому готувати «на дорогу». Дідо Іван побачив, що до нього тепер ставляться зовсім по-інакшому, і цілий вечір крок в крок ходив за бабою, викладав усе, що накипіло на душі. До пізньої ночі вона уважно слухала діда, потихеньку його споюючи, і дізналася он що.
У всьому винен був той авантурик, той Юрко з Києва. Він же ж не міг не бачити, що дідо трохи той-во, слабка нервова система, вразлива людина, йому хвилюватися не можна – а Юрко давай дідові за далекі краї розказувати: за Кубу, за Панаму, за Коста-Ріку.
– А дідо ж твій, їй богу, як мала дитина, все то як казочку слухав і бог зна шо собі там уявляв. А ще ті книжки – сидить, шось там по-іспанськи кумекає, все про якихось індіянців. А мені ніц не скаже, мене то аж тіпало, шо від мене шось скривають. То мене, Петрусю, так боліло, шо він мене за людину не мав, думав, жи як він пруфесор, то я вже ніц не втямлю. А ше той цілий Юрко, розказав мому Івану, що вони з делегацією летять у Мексику, аж на півтора місяця, і якраз потрібний ще один, хто би по-еспанськи шось петрав. А я то думала, шо зі старим ся стрєсло, що цілий місяць не спить нормально, крутиться, марудить. Думаю, невже знову його біси мучать? Він, як випив, розказав, шо то не біси були, а то він хвилювався, чи його виберуть в делегацію, чи когось молодшого. Я думаю, той дружок його теж пальці вмачав, аби твого діда вибрали. Але головне, чого старого мого мали брати – бо він старий, а молодий міг собі втекти і фіть! Шукай потім! – баба махнула кистю і скривилася. Вона виглядала зараз особливо старою і згірченою . Щось у ній боліло, коли вона те оповідала.
Баба перевела кілька подихів і продовжила:
– Ну, і дідо те все мені розказує та й розказує. А шоб ти знав, твій дідо пити ніґди не вмів, а навіть не хтів, все його инші мусили заставлєти. Ну а тут сам на радощах став пити, а я йому все підливаю, та й підливаю. Дідо ж твій не знав, що то від горілки в нього так язик ся розв’язав, а я ж то в курсі! І все собі слухаю, і думаю тільки: «Ну-ну, старий, чекай-чекай». Бо тут він мені знаєш шо раптом каже? Шо він насправді вертатися не збирається. За ним ніхто пильнувати не буде, а коли всі будуть вже від’їжджати, він тихенько вночі втече – йому Юрко обіцяв допомогти. Нє, ну ти чуєш? – баба аж заслинилася, так її ті спогади зденервували. – Він – і втекти хоче! А я шо маю робити? Сидіти тут, жиби з мене люди ся сміяли? Та би позор на цілий район був! Шо у старої Галушки чоловік втік. Ше гірше, ніж якби взнали, який він вар’ят. З мене і так люди ся сміяли, що маю такого чоловіка ледащо – жи ні цьвока в стінку не заб’є, ні кроля не обілує, а як виходив на город зі сапкою, то все село збігалося посміятися. Нє, думаю, голубчику, не ти тут один прухвесор. Я тоже, Петрусю, якийсь гонор маю.
– А навіщо він хотів втекти, дідо не розказував?
– Та розказував… Я теж знати хтіла, що він там робити буде. А він давай сміятися, жартувати, ну як то п’яні роблять, шо собі там молодичку знайде – айди, айди, думаю,
