Воццек & воццекургія - Юрій Романович Іздрик

…вишукуючи «я» у надрах черепної коробки, ти на початку з надією окидав поглядом увесь мозок, цю незнайому і незайману планету…

Трохи повештавшись її пустельними територіями, уже без ентузіазму огледівши усі ці долі і півкулі, таламуси й гіпоталамуси, гіпофізи й т.д., ти починав занурення в кору і в підкору, все далі вглиб і вділ … тут вже було не обійтися без лінз і мікроскопів, і ось на перший план виходили нейрони, синапси, аксони і дендріти, а ще пізніше — ядра, кліткові мембрани, мітохондрії; тут життя вже буяло на повну котушку, однак проклятого «я» так ніде й не було видно, — ти вперто рухався вглиб матерії і згодом мав перед собою чудернацькі молекули … а ще пізніше, озброївшись не стільки оптикою, скільки різним химерним причандаллям — камерами Вільсона, електронними гарматами, прискорювачами Доплера і маятниками Фуко, — ти бадав атоми і знову ядра, а там — протони, електрони і нейтрино … все то були пусті зусилля і надії марні, бо за останнім десь порогом ти впирався в одне велике неподільне й неіснуюче Ніщо — сяйливу подобу чистої енергії, — котре стояло в основі всіх речей, і всіх світів, і всього Всесвіту нарешті.

Читачеві (знову ж таки цьому читачеві) подобається така жуль-вернівська експедиція з її стрибками від однієї галузі науки до іншої, з екзотикою технічної термінології. Тут і маленькі жарти з читачем. Список приладів, які застосовуються для дослідів над частинками атома, починається справжніми інструментами, але швидко переходить до фіктивних. Прискорювачі справді вживаються в дослідах над атомом, але їх не пов'язують з прізвищем австрійського фізика першої половини XIX віку Христіяна Доплера. Щодо маятника, за допомогою якого Жан-Бернар-Леон Фуко 1851 р. демонстрував обертання Землі навколо осі, то він із ядерною фізикою ніякого зв'язку не має. Натомість він нагадує нам про існування роману метра постмодернізму Умберто Еко «Маятник Фуко» (1988) і, таким чином, про притаманне для постмодернізму уявлення про умовність, неостаточність та грайливість усіх тверджень. «Не переймайся надто, читачу» — так, мабуть, промовляє тут до нас текст, — «наступним твердженням про те, ніби в основі Всесвіту є Ніщо, а співстав його (твердження) з менш категоричними заявами в інших місцях про Бога і Його пряме значення для життя центрального персонажа».

Ефектно написаних місць у романі багато. Кожен його абзац можна б аналізувати, вказуючи на симбіоз читабельности та змістовности. «Воццек» доводить віртуозність свого панування широкими жанровою та стилістичною палітрами. Крім клясифікаційно-описово-об'єктивного та науково-фантастичного голосів, ми зустрінемо й потік свідомости, і казку з народних уст, і пародію — на телевізійну рекляму, на гасла новоукраїнської демократії, на інші літературні тексти. Пародіюється навіть — самозрозуміле, в дружньому дусі — Юрій Андрухович. Прийом списку — предовгого, еклектичного, багатого на мовні жарти та кумедні співставлення — знайомий нам з Андруховичевих «Рекреацій»:

…еміґранти на Брайтон-Біч, терористи в Палестині, нірвана в Індії, нафта в Еміратах, мистецтво на Монмартрі, гоген на Таїті, рок у Вудстоку, харакірі в Кіото, карнавал у Бразилії, зцілення в Люрді, джоконда в Луврі, смерть у Венеції, базар у Чернівцях, корупція в Уряді, корида в Толєдо, чудо в Мілані … лєнін в Мавзолеї, тіні в Раю, саркофаг у Чорнобилі, канкан у Мулен-Ружі. сир у Маслі, бузина на Городі, дядько в Києві … істина в Вині, свято-що-завжди-з-тобою.

Кінцеве «свято-що-завжди-з-тобою» — це посилання на джерело: як «свято, що завжди з нами» окреслюється в «Рекреаціях» чортопільське свято Воскресаючого Духу.

Не тільки пародії, а й цитати та мовні ігри підкреслюють той факт, що «Воццек» — це написана річ, набір знаків, що існує, по-перше, в контексті речей, написаних раніше (присвята підкреслює, що «Воццек» — палімпсест), по-друге, у залежності від правил та особливостей (української) мови. Виходить, «Воццек» — тільки умовно «автономний» твір, що його створив автор та індивідуум Іздрик. З іншого кута зору, «Воццек» є частиною плетива літературної традиції та мови, виразом їхнього, часто непоміченого, автоматизму. Описуючи симптоми своїх болів голови, наратор згадує неспромогу «сховати обличчя в долонях, чи взяти голову в руки (дивуючись, чому не йде апостол)». В чому сенс слів, узятих у дужки? В тому, що в 1860 р. Шевченко пам'ятне провіршував: «І день іде, і ніч іде. / І голову схопивши в руки / Дивуєшся, чому не йде / Апостол правди і науки!», після чого ці слова стали фактом буття української мови й навіки навантажили кожне хапання голови в українській літературі усвідомленою чи неусвідомленою ремінісценцією. Така сама структура виразу «п'ятдесят два сонячні роки (кларнети)» — після Тичини в українській мові не може не бути асоціяції прикметника «сонячні» з іменником «клярнети». Такі приємні для читацького сприйняття жарти (бо який читач не відчуває вдоволення від упізнавання цитат, від того, що його зачислено до ложі знаючих?) пригадують нам безмежну (трагічно безмежну, хтось може сказати) відкритість написаного інтерпретаціям. Бо ж не тільки Шевченкові чи Тичинині фрази, а взагалі кожне мовлене слово здатне активізувати леґіон ремінісценцій та асоціяцій у кожного сприймача, залежно від його читацького та життєвого досвіду, через що остаточна, стабільна, консенсуальна інтерпретація — це нездійсненна мрія.

Приємно, коли у «Воццеку» підкреслюється здатність мови випадково створювати акустичні взори: «слова, над якими ми щойно потішилися («якимими» — прошу, ще одна потвора)», «того гігантського готелю (го-го-го)», «віртуальна вітальність»; коли в каламбурі розкривається глибший сенс (обігрування ряду слів «фальш», «фарш» і «фарс», «повернення долі» в значеннях «повернення фатуму» і «повернення вниз»; коли звертається увагу на граматичну двозначність («волосся на тілі, яким (і волоссям, і тілом) вона колись так захоплювалась», «на тій стежці, котрою ти малим ходив до річки, обабіч котрої (стежки і річки) рясніла отруйна амброзія»). Знову ж, приємне тут поєднане з корисним. Мовні ігри у «Воццеку», як правило, базуються на несподіваному виявленні додаткових значень та ефектів, які з'являються внаслідок не намірів мовця, а структур самої мови. Вони є делікатним натяком на поширену в постструктуралістському мисленні тезу, що у зв'язку між мовою й людиною домінуючу ролю має саме мова; це мова створює межі та взори, за якими людина усвідомлює себе й світ. Така теза пов'язана, зокрема, з писаннями Фуко — не творця вже згадуваного маятника, а Мішеля Фуко, автора книги «Слова і речі» (1966). Виявляється, жартівливо-недоречна згадка прізвища Фуко є рівночасно (навмисною? випадковою?) вказівкою на саме те уявлення про існування культури у мові і через мову, що його