БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

—Уже зник, – видихнув я.

—До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля самих дверей.

—Гммм... – почав викручуватися я, – розу­мієте, літо скоро... Час міняти імідж...

—Імідж – це добре, – погодився Сан Санич, – але чого від тебе штиняє дустом?

Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редак­ція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сек­суальною активністю, від передовика чогось шти­няє дустом, – і суворо сказав:

—Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно за­роблені» він виділив логічним наголосом, – тоб­то рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.

—Лежатимуть, зроблю, на все добре, – по-шаркав ногами я, – вітання дружині, муділа, – додав я вже за дверима. При цьому на мене недо­бре зиркнула секретарка – вагітна растаманка Свєточка.

За п'ятнадцять хвилин я справді їхав у 163-тю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Можливо, там зні­мають шкільне порно, – думалось мені, – але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дус­том і в мене що попало на голові?

На мій превеликий подив школа 163 вияви­лась зачиненою, як, зрештою, і всі порядні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був

їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці ма­ли лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. Ні-ні, ай лав шоу-бізнес, – заспо­коював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі дов­бонув кілька разів ногою в масивні дерев'яні двері так, що на мене посипалася штукатурка.

І тільки потому десь глибоко всередині почу­лася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, що тепер намагається вибратися назовні.

—Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився стар-пер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.

—Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я його.

—Шо-шо ля? – не зрозумів він.

—Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.

—Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться...

—Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими кори­дорами школи-риби.

Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна активність мене зовсім не приваблювали... тож за школу я вийшов із певним острахом... Там було порожнє фут­больне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися

на майданчику для допризивної підготовки юна­ків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати...

– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і приві­тався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич...

Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивилися ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.

– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.

Господи, – вжахнувся я, – правду дідок ка­зав, такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом.

—Я Сєва, – підійшов до мене лисий і про­стягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє... От ті-ки на голові в тебе ЩО?

—Літо скоро, – знизав я плечима, – час мі­няти імідж.

—Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.

«Ну й який він після цього натурал?» – поду­мав я, і в мене аж мурашки по шкірі пішли.

—Як називається?

—Хто? – не зрозумів я.

—Дезик.

—Кірі-кірі, – згадав я назву кошачого шам­пуню.

—Треба й собі буде купити, – схвально за­кивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай

роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – рапто­во змінив він тему.

—Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздя­гайся», чи мені почулось? – з острахом перепи­тав я. – Я що, голий буду?

—Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризивної підготовки юнаків.

—Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.

—Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю ви­правляється він.

—Але ж ти сказав «роздягайся».

—Справді? – щиро дивується він. – Я мав на увазі «перевдягайся»...

Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне ме­не вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть його не помітив. З прочинених дверей мікро­автобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки шту­катурки, що вистачило б відреставрувати кіль­ка архітектурних пам'яток.

—Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.

—Умгу, – багатозначно киває вона.

—Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.

Повна дупа – абсолютно однозначно.

Швабра починає копирсатися у своїх карта­тих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпа-ний військовий френч, галіфе й гімнастьорку.

—А чоботи? – питає Сєва.

—Чоботов нєту... – знизує плечима швабра.

– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз...тобто пере...вдягайся.

Пере...вдягатися я йду за мікроавтобус, бо ро­бити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпаєть­ся в барсетці, що висить у нього на поясі.

«Точно шукає гранату», – думаю я, але він рап­том дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія по­чинає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші... я б не сказав, що я закоханий у бабки, але коли я їх бачу, вони мені подобаються, виразно подобаються.

Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, на­віть більше за слово «роздягайся». Тому, віддав­ши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.

—Де цей довбаний гуцул? – роздратовано поцікавився