Я обслуговував англійського короля - Богуміл Грабал

був я такий малий, ідеальний піколик, то на мене махали рукою і не брали решти, гадаючи, що я сирота. І так ото дозрів у мене план, що одного дня увечері після одинадцятої, щойно помию ноги, вискочу через вікно свого покою і зазирну до «Райських». Той день у ресторації «Злата Прага» почався зовсім дико. Перед полуднем з’явилося товариство порядно вбраних циганів при грошах, були то котлярі, що клепали мідні котли, посідали вони до столу і замовили все, що було найліпшого, і за кожним разом, коли замовляли, демонстрували гроші, директор музичної школи сидів біля вікна, а що цигани кричали, то він пересів за столик посеред зали і не переставав читати книжку, то мусила бути дуже цікава книжка, бо коли пан директор підвівся, аби пересісти ще на три столики далі, то й на кліп ока не відірвався від тієї книжки, і коли сідав, теж читав, рукою намацав крісло й читав далі, а я чистив для почесних бувальців кухлі, дивлячись на них проти світла, було ще далеко до обіду, лише кілька відвідувачів замовили зупу й гуляш, а в нас узвичаїлося так, що всі кельнери хоч би й не мали що робити, то постійно мусили щось робити, як ото я, що самозаглиблено протирав кухлі, та й метрдотель стоячи розкладав у буфеті виделки й ножі, а кельнер укладав серветки… і ось дивлюся я крізь кухоль на «Злату Прагу» і бачу, як за вікном біжать розлючені цигани і вбігають до нашої «Златої Праги» і, мабуть, ще в коридорі вихоплюють ножі, і тут уже почалося щось страшне, вони підбігли до тих котлярів, але ті мовби на них тільки й чекали, бо зірвалися й потягли за собою столи, і затулялися тими столами так, щоб ті, з ножами, не могли до них дістатися, але за хвилю вже два цигани лежали на підлозі з ножами у крижах, а зарізяки тільки дзюґали та штрикали куди попало, і вже столи були позаливані кров’ю, але пан директор музичної школи читав собі й далі, усміхаючись, а та циганська завірюха промчала не коло нього, а таки через нього, забризкала йому кров’ю голову й книжку, разів зо два вдаряли ножем у його стіл, але пан директор усе читав, а я під столами човгав навкарачки у напрямку кухні, а цигани яйкали, а ножі блискали, золотими мухами літали ті блиски по «Златій Празі», аж ті цигани врешті забралися з ресторану, не заплативши, і на всіх столиках було повно крові, двоє лежало на підлозі, а на одному столі валялися відрубані рівненько два пальці, водномах відсічене вухо, а на додачу ще й окраєць м’ясця, пан доктор, коли прийшов і оглянув ту січу і ті кришеники, упізнав у тому м’ясці кусник м’яза з передпліччя, а пан директор школи підпер голову долонями, поклав лікті на стіл і читав свою книжку, решта столів були перевернуті, ними котлярі загороджували вихід і прикривали свій відступ, а пан шеф не вигадав нічого мудрішого, як одягти під фрак білу камізельку з вигаптуваними бджілками, стати перед рестораном і, підносячи долоні, казати новим відвідувачам: мені дуже прикро, трапився у нас інцидент, відчинимо допіру взавтра. А я мусив зайнятися закривавленими обрусами, бо на них було стільки відбитків долонь і пальців, що довелося винести їх на подвір’я, розпалити вогонь у пральні, а буфетниця з помічницею мусили їх випрати і виварити, а я мав розвішувати ті обруси, але не міг доп’ястися до шнура, отож робила це помічниця, я подавав мокрі обруси, сягаючи їй до бюсту, а вона сміялася й користала з тієї ситуації, щоб мене розсмішити, приставляла свої перса до мого обличчя, робила те ніби знехотя, на переміну, спочатку одним персом, потім другим, ті перса, притулені до моїх очей, закривали мені світ, все було дуже пахнюще, коли вона нахилялася по обрус до кошика, я бачив її гойдливі перса, а коли випрóстувалася, перса переливалися і вже не звисали, а стирчали, і вони з буфетницею сміялися й питали мене: синцю, кілько тобі літ? Чи сповнилося тобі вже штирнайцять? А коли? Вечоріло, віяв вітер, ті обруси висіли так, що перегороджували подвір’я — ми робимо так у залі, коли в ресторані весілля або особливі гості, і ось я вже з усією роботою впорався, знову все сяяло чистотою, всюди були гвоздики, я завжди приносив, залежно від сезону, повний кошик квітів, і я пішов спати, а коли запанувала цілковита тиша, і тільки, наче перемовляючись, лопотіли на подвір’ї обруси, наповнюючи подвір’я своїм мусліновим шепотінням, я відчинив вікно, потім вислизнув поміж тих обрусів, гайнув до хвіртки, перескочив її і далі шмигав по вулиці від ліхтаря до ліхтаря. Щоразу перечікував у темряві, поки пройдуть спізнілі перехожі, аж поки здалеку побачив зелений напис «У Райських», тоді я на хвилю завмер і прислухався, з черева кам’яниці долинало бренькання оркестріону, я набрався відваги і увійшов, на коридорі було віконце, але так високо, що я мусив стати навшпиньки, а там сиділа пані Райська, і питає: чогось хочеш, хлопчику? я сказав, що хотів би забавитися, а коли зайшов, там сиділа молода чорнявка з розпущеним волоссям і курила, і запитала мене, чого я бажаю? А я сказав, що хотів би повечеряти, а вона на те: принести вечерю сюди чи до ресторації, я почервонів і сказав: ні, я хочу повечеряти в сепаратці, а вона довго дивилася на мене і навіть присвиснула, а тоді запитала, хоч уже й знала відповідь: а з ким? Я показав пальцем на неї і сказав: з вами, а вона похитала головою і, подавши руку, попровадила мене руч-о-руч темним коридором у червоному притьмареному світлі, відчинила двері, там стояла канапа, стіл і двоє плюшевих крісел, світло вигулькувало звідкись з-поза штори, і, відбиваючись від стелі, опадало вниз, як галуззя плакучої верби, я сів, і коли намацав у кишені гроші, то почувся таким сильним, що сказав: «Повечеряєте зі мною? І що будемо пити?» І вона сказала: шампанське, я кивнув, вона сплеснула в долоні, і прийшов кельнер з пляшкою, відкоркував її й відніс у невеличку нішу, тоді виніс повні келихи, я пив шампана і бульбашки залітали мені в ніс, я пчихав, а панянка пила келих за келихом, а потім показала, що зголодніла, і я сказав: добре, нехай принесуть усе найліпше, а вона сказала, що любить вустриці, що вони тут свіжі, отже, ми їли вустриці і пили ще одну пляшку шампана,