Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло
— Дітей треба приводити о дев’ятій, — просичала вона. — У тебе є тапочки, Казику?
Тапочок не було. Як не було й кольорових олівців «Бамбіно», великої пачки паперових носовичків, альбому для малювання, ножиць чи жодної іншої речі зі списку, який роздавали батькам перед самими канікулами.
— Хлопчик поснідав? — сухо запитала рудоволоса.
— Снідав! — утрутився Казик. — У холодильнику нічого не було, зате гірчиці я з’їв майже всю банку! — похвалився малий.
Вихователька зітхнула й похитала головою, а тоді схопила Кая за руку й за мить обоє зникли за дверима з написом «Мухомори». Накульгуючи, Лінка вийшла з будинку. На годиннику була одинадцята. Дівчина намацала в кишені банкноту й помахала до таксі, яке саме проїжджало повз неї.
Приземкувата, кремово-помаранчева будівля гімназії імені Болеслава Лесьмяна виразно свідчила про те, що це не була ніяка довоєнна школа, котра могла похвалитися довгим списком славетних випускників та історією, записаною в її анналах золотими літерами, а звичайна собі двоповерхова гімназія, заснована в період запровадження освітньої реформи. Раніше тут була початкова школа, і це певним чином відчувалося й зараз: низенькі лавочки в коридорах, запах пасти для підлоги, традиційні, з неодмінними рюшечками, фіранки на вікнах. Клас «А», до якого ходила Лінка, був єдиним неспеціалізованим. Два інші гордо звалися «двомовними». Щоб туди потрапити, треба було мати середній бал не нижче 4,5 та добре скласти вступний іспит. Коли рік тому Лінка прийшла на екзамен і збагнула, що людей у залі принаймні вп’ятеро більше, ніж місць, вона не дуже сподівалася пройти за конкурсом. На свій середній бал їй довелося працювати в поті чола, і дівчина ніколи не приховувала, що на світі існують речі цікавіші, ніж навчання.
Ось чому зараз Лінка заходила до класу зі свіжопофарбованою табличкою «III А», тобто до найгіршого з-поміж третіх, а може й у всій школі. Якби не туфлі на височезних підборах, вона б, напевне, бігла, бо ж запізнилася щонайменше на десять хвилин, але відчувала, що на п’ятах у неї з’явилися пухирі, і тепер їй залишається хіба що поволеньки шкутильгати. «Савецька зараз верещатиме й хитатиме головою», — подумала дівчина. «Ну, Халіно, — пригадала вона вчительку. — Так не можна, дитино. Ми всі чекаємо, доки ти зволиш прийти. Що, по дорозі до кав’ярні заскочила?» Кожного, хто запізнювався, їхня класна керівничка закидала зливою фраз, які могли видаватися кумедними, якби не те, що густо наквацяні помадою губи вчительки рухалися дедалі швидше, бюст хвилювався, а голос злітав усе вище, так, що здавалося, ніби Савецька за мить лусне або кинеться на свою жертву й поглине її з кістками. Словом, це була справжня потвора. Халіна глибоко перевела подих, постукала й рішуче натиснула на клямку.
— Ой, про… бачте, — здивовано пробурмотіла вона. За вчительським столом замість Савецької в її вічному жакеті із трояндочками сидів… якийсь чоловік! Засмаглий, ледь сивуватий, у блакитній сорочці. Лінка вже хотіла було вийти, але побачила Наталію, Анку, Худого та інших. Її клас! Ага, Савецька, певне, як завжди хвора, а цей підстаркуватий Жан Рено прийшов на заміну. Усі дивилися на неї якось дивно. Певне, це все через туфлі. Лінка сіла на своєму місці біля Наталії й за мить почула, як та шепоче: «Твоя спідниця…» Дівчина непомітно зиркнула вниз і почервоніла. Блузка задерлася догори, відкриваючи розстібнуті ґудзик і блискавку. Швиденько обсмикнула тканину й підвела голову. Відчувала, як Рено втупився в неї поглядом.
— Хто це такий? — пошепки запитала вона в Наталії.
— Новий класний керівник, — так само пошепки відказала та. — Математик.
— А Савецька де?
— У доньки в Лондоні. Вирішила вивчити англійську й перекваліфікуватися на викладачку іноземної.
Математика звали Яцек Шрон, про що він повідомив, записавши на дошці своє ім’я та прізвище великими літерами. Під ними почав з’являтися розклад уроків. Цікаво, той, хто його складає, узагалі зважає на середньостатистичного учня? Як можна поставити в п’ятницю вісім уроків, з яких чотири останні — це фізика, хімія, біологія та математика? Зітхнувши, Лінка почала перетрушувати торбину, шукаючи, чим і на чому записати. Добре, що Наталія зглянулась на подругу й простягла їй аркуш паперу й ручку.
— Я захопила для тебе, бо знала, що ти забудеш.
Наталія завжди була підготовлена й організована. Її подруга й цілковита протилежність у всьому, навіть у зовнішності. Чорнява красуня, схожа на іспанку, із блискучими мигдалевидними нігтями. Лінці подобалася власна копиця кучерявого волосся, і те, що вона така худа й може об’їдатися солодощами, та поруч із Наталією почувалася, немов дитина.
— Коли ти повернулася? — запитала Наталія. — Я до тебе дзвонила.
— Учора ввечері. Що робитимемо, коли цей цирк закінчиться?
— Підемо до тебе, щоб ти переодягнулася, — захихотіла Наталія. — А потім до міста.
Лише тоді, коли математик закрив класний журнал і з усмішкою кінозірки попрощався з учнями, Лінка помітила незнайому дівчину, що сиділа ззаду.
— Хто це? — пошепки запитала вона.
— Новенька, — Наталія байдуже знизала плечима, наче дівчина була якоюсь комахою. — Касею звуть.
Незнайомка не усміхалася. Повільно, методично заховала свої речі до рюкзака, поставила на місце стілець і вийшла, не дивлячись ні на кого. Якась неприємна.
— Не знаю, тиха така. Ну, і в халепу відразу вскочила, бо як прийшла, то вільне місце залишилося тільки біля Трембацького.
— Вона сіла із Трембалем?
— А що їй залишалося робити?
Трембаль, широкоплечий здоровило з кулаками, мов добрячі буханці, який щодня ходив «качатися» до поблизького тренажерного залу «Зевс», явно не належав до улюбленців дівчат.
Наталія марно перетрушувала купу одягу в Лінчиній шафі, проте не могла знайти в ній нічого, що не здавалося б їй замалим, завеликим, немодним, пожмаканим чи брудним.
— Слухай, наведи тут, нарешті, лад! — гукнула вона в бік кухні. Лінка з’явилася у дверях із двома чашками в руках.
— Дай спокій,