Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі
А як складалося моє життя?
«Вершина…» — подумав я. Чогось такого в мене не було. Я оглянувся назад — і мені здалося, що це навіть не можна назвати «життям». Були в ньому невеликі підйоми і спуски. Я то піднімався, то спускався. От і все! Майже нічого не зробив. Нічого не створив. Я когось любив, хтось — мене. Та нічого не залишилося. Навдивовижу горизонтальний рух. Плоский пейзаж. Здається, ніби пересуваюся, мов персонаж комп’ютерної гри. Рухаюся, поїдаючи риску за рискою в лабіринті гри, геть-чисто як Пекман[3]. Без ніякої мети. І колись неодмінно помру.
«Можливо, ви вже ніколи не станете щасливішими, — сказав Чоловік-Вівця. — А тому нічого не залишається, як танцювати. Так, щоб усі задивлялися».
Я перестав думати й ненадовго заплющив очі.
А коли розплющив їх, то побачив, що Юкі сидить навпроти й пильно дивиться на мене.
— У вас усе гаразд? — спитала вона. — Ви аж зблідли. Може, я щось не те сказала?
Я всміхнувся й похитав головою.
— Та ні, ти нічого поганого не сказала.
— То, може, про щось неприємне думали, так чи ні?
— Можливо.
— І часто ви про таке думаєте?
— Іноді.
Юкі зітхнула і якийсь час бавилася тим, що складала навпіл паперову серветку.
— Буває так, що ви почуваєтеся страшенно самотніми? Ну, коли раптом над таким задумуєтеся?
— Звичайно, буває, — відповів я.
— Скажіть, а чому зараз тут про це подумали?
— Певно, тому, що ти надто красива.
Якусь мить вона дивилася на мене таким же порожнім поглядом, як її батько. Потім спокійно похитала головою. І нічого не сказала.
* * *
За вечерю Юкі заплатила сама. «Добре, що тато дав купу грошей», — сказала вона. Узяла рахунок, підійшла до каси, добула з кишені кілька банкнот по десять тисяч єн, однією з них розплатилась, а отриману решту, не рахуючи, запхала до кишені шкіряного жакета.
— Він думає, що відбудеться грошима, — сказала вона. — Яка дурість! А тому сьогодні я вас частую. Ми з вами рівні, у певному розумінні, правда? Ви мене завжди частуєте, тож іноді можу і я, хіба ні?
— Дякую, — відповів я. — Одначе для науки скажу тобі, що це суперечить етикету класичного побачення.
— Невже?
— Дівчині не слід брати рахунок, аби самій бігти до каси й платити після того, як її почастували. Треба дозволити чоловікові розплатитись, а потім віддати йому гроші. Інакше можна зачепити його гордість. Звісно, я не ображаюсь. Бо, з будь-якого погляду, я — не просто мачо[4]. Мені це байдуже, але багатьох чоловіків у світі це турбує. Світ усе ще спирається на принцип «мачо».
— Якась дурість! — сказала вона. — Я з такими на побачення не ходжу.
— Ну що ж, це розумна думка, — погодився я, виводячи «Субару» з автостоянки. — Але ж буває й так, що люди безрозсудно закохуються одне в одного. Без ніякого вибору. От що таке любов. Можливо, ти це зрозумієш, коли трохи підростеш і тобі куплять бюстгальтер.
— Здається, я казала, що вже його маю! — вигукнула вона й замолотила кулачком мене по плечі. Так, що я мало не наїхав на велику червону урну для сміття.
— Та я жартую! — сказав я, зупинивши автомобіль. — У світі дорослих усі жартують, а потім разом сміються, розумієш? А втім, може, мій жарт невдалий. Так чи інакше, а тобі доведеться до цього звикати.
— Гм-м-м… — промимрила вона.
— Гм-м-м… — промимрив і я.
— Якась дурість! — сказала вона.
— Якась дурість! — повторив я.
— Не перекривляйте мене! — закричала вона.
Я перестав перекривляти — і знову рушив автомобілем із місця.
— Тільки не годиться бити водія за кермом так, як от зараз. Без жартів, — сказав я. — А то машина на щось налетить — і ми обоє опинимося на тому світі. Ось тобі друге правило етикету класичного побачення. Не вмирати, а будь-що виживати.
— Гм-м-м… — промимрила Юкі.
* * *
По дорозі назад вона майже не розкривала рота. Відкинувшись на спинку сидіння в розслабленій, втомленій позі, про щось думала. Іноді начебто дрімала, а іноді — ні, але судити про це з її вигляду було важко. Касет більше не слухала. Я на пробу поставив «Баладу» Джона Колтрейна, і вона особливо не заперечувала. Здавалося, ніби не помічала, яка музика звучить. Я гнав автомобіль по шосе, півголосом підспівуючи саксофонному соло.
Нічна дорога Сьонан — Токіо, якою ми поверталися додому, навіювала нудьгу. Вся моя увага зосереджувалася на стоп-сигналах переді мною. Особливих розмов не було. Коли ми в’їхали на столичну автостраду, Юкі підвелась і почала жувати гумку. Потім скурила одну сигарету. Кілька разів пихнула й викинула за вікно. «Як закурить другу — насварю», — подумав я. Та обійшлося — вона більше не курила. Інтуїція. Вона відчувала, що в мене на думці. І знала, коли треба відступити.
Я зупинив автомобіль перед під’їздом її квартири на Акасака[5]. І сказав: «Принцесо, ми приїхали!»
Вона загорнула жувальну гумку у фантик і поклала на панель приладів. Потім млявим рухом відчинила дверцята, вилізла з автомобіля — і пішла собі. Не попрощавшись, не зачинивши дверцят і не оглядаючись назад. Складний вік. А може, винне місячне? «Однак усе це дуже скидається на сюжет фільму за участю Ґотанди», — подумав я. Вразлива дівчина перехідного віку… Е, Ґотанда зіграв би в ньому роль набагато майстерніше за мене. Та й у такого партнера, як він, Юкі, напевне, відразу закохалася б по самі вуха. Бо інакше фільм не вийшов би. І тоді… От тобі й на! Знову той Ґотанда не виходить із думки. Я похитав головою, перегнувся через сусіднє сидіння і хряснув дверцятами. Бам-м! І наспівуючи «Red Clay» услід за Фреді Хабардом, поїхав додому.
* * *
Прокинувшись уранці, я пішов на станцію міської електрички купувати газети. Ще не було дев’ятої, і перед станцією Сібуя[6] вирував потік людей, що поспішали на роботу. Хоча весна настала, усмішки на людських обличчях я міг полічити на пальцях. А втім,
