Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Харукі Муракамі

— Маю. Тільки…

— Отже, післязавтра. Згоден? Беріть із собою плавки, купальники, окуляри від сонця та паспорти. Решту там купите. Усе дуже просто. Ви ж не до Сибіру їдете. У Сибіру було тяжко й жахливо. І в Афганістані не легше… А Гаваї — все одно що Діснейленд. Одна мить — і ти лежиш собі на пісочку, роззявивши рот від подиву. До речі, ти по-англійському вмієш говорити?

— Тільки на побутовому рівні…

— От і добре, — сказав він. — Цього досить. Чудово! Більше мені нема чого сказати. Завтра Накамура привезе тобі квитки. І віддасть гроші за квиток для Юкі із Саппоро. А перед тим подзвонить.

— Накамура?

— Мій учень. Ти його раніше бачив. Молодий хлопець, що прислуговує мені вдома.

«Учень П’ятниця», — зрозумів я.

— Ще є запитання? — спитав Макімура. Здавалося, що їх безліч, але я не міг пригадати жодного.

— Нема, — відповів я.

— Чудово! — сказав він. — А ти, бачу, кмітливий. Такі мені подобаються… А до речі, я тобі приготував подарунок. Ти його візьми. А що це — зрозумієш, коли туди приїдеш. Стрічку розв’яжи — й насолоджуйся. Гаваї — прекрасна місцевість. Справжній парк розваг. Повне розслаблення. Ніякого розгрібання кучугур. Навколо — духмяний запах. Так що розважайся. Зустрінемося ще раз після твого повернення, — додав він і поклав трубку.

«Оце відповідальний письменник!» — подумав я.

Я повернувся за столик і повідомив Юкі, що, мабуть, відлітаємо післязавтра.

— Прекрасно! — зраділа вона.

— Ти можеш зібратися сама? Речі приготувати, покласти купальник, сумку спакувати…

— Це ж тільки Гаваї! — здивувалася вона. — Усе одно що їхати на пляж в Оісо[20]. Не те що в Катманду.

— Та мабуть, — погодився я.

А проте до від’їзду мені лишилося залагодити ще кілька справ. Наступного дня я подався до банку, зняв з рахунку трохи грошей і набрав дорожніх чеків. На рахунку застав досить велику суму. Грошей навіть побільшало, бо надійшов гонорар за роботу, виконану минулого місяця. Після банку я відвідав книгарню, купив кілька книжок. У пральні забрав сорочки. Потім повернувся додому й навів лад у холодильнику. О третій подзвонив П’ятниця. Сказав, що зараз він у кварталі Маруноуті, й питав, чи можна привезти мені квитки. Ми домовилися зустрітись у кафетерії «Парко» на Сібуя, і там він передав мені товстий конверт із грошима за квиток для Юкі із Саппоро, двома квитками на Гаваї першого класу з відкритою датою авіакомпанії «Японські Авіалінії», двома пачками дорожніх чеків «American Express» та рекламою готелю в Гонолулу з картою.

— Як приїдете туди, назвіться — і про вас потурбуються, — сказав П’ятниця. — Номери зарезервовано на два тижні, строк перебування можна скоротити або продовжити. На чеках розпишіться — й оплачуйте все, що хочеться. Ні в чому себе не обмежуйте. Усе спишеться на рахунок витрат. Так сказав Макімура-сенсей.

— Усе спишеться? — здивувався я.

— Ну, може, не все… А тому, по змозі, зберігайте квитанції. Буду вам за це вдячний, я їх потім врахую, — всміхаючись, пояснив П’ятниця. Приємним усміхом, без іронії.

Я пообіцяв, що так і зроблю.

— Щасливої дороги! Бережіть себе! — сказав він.

— Дякую, — відповів я.

— Але ж це Гаваї! — додав П’ятниця з приязним усміхом на устах. — А не якесь там Зімбабве…

Яке багатство виразів!

* * *

Коли засутеніло, я вигріб із холодильника продукти й приготував вечерю. Їх вистачило якраз на овочевий салат, омлет та суп із місо[21]. Від самої думки, що завтра я буду на Гаваях, мене охопило дивне відчуття. Таке ж дивне, як начебто я вирушаю до Зімбабве. Напевне, через те, що я ніколи в житті не їздив до Зімбабве.

Я добув із стінної шафи невелику вінілову сумку, вклав у неї туалетний набір, переміну білизни, шкарпетки. Запхав плавки, темні окуляри й крем для засмаги. Засунув дві майки, сорочку з короткими рукавами, шорти та швейцарський складаний ніж. Зверху акуратно поклав літній піджак із міцної картатої бавовняної тканини. Нарешті, застебнув блискавку — і перевірив, чи не забув паспорта, дорожніх чеків, прав водія, авіаквитків та кредитної картки… Що ще треба взяти?

Нічого більше на думку не спадало.

Виходить, збиратися на Гаваї — дуже просто. Справді, все одно що на пляж в Оісо. Для поїздки на Хоккайдо довелося б приготувати набагато більше речей.

Я поставив сумку на підлогу й підібрав одяг для дороги. Сині джинси, футболку, тонку вітронепроникну куртку й кепку з довгим козирком. Поскладав їх на купу — і відчув, що нема чим зайнятися. І тоді знічев’я прийняв ванну, випив пива. Подивився новини по телевізору. Чогось важливого не повідомляли. Диктор оголосив, що за прогнозами синоптиків погода від завтра погіршиться. «Ну, й добре!» — подумав я. Завтра ми вже будемо в Гонолулу. Я вимкнув телевізор, плюхнувся на ліжко з банкою пива. І знову подумав про Мей. Безповоротно, остаточно мертву Мей. Мей, яка лежить зараз у страшенному холоді. Невпізнана. Ніким не визнана за свою. Ні гурту «Dire Straits», ні Боба Ділана вона вже не почує. А я збираюся завтра на Гаваї. За списані кимсь витрати. Хіба можна назвати такий світ справедливим?

Я потрусив головою і прогнав од себе думки про Мей. Іншим разом подумаю. Зараз надто важко. Надто важко й надто боляче.

Я спробував думати про дівчину з готелю «Дельфін» у Саппоро. Про реєстраторку в окулярах із невідомим мені іменем. Уже кілька днів я страшно хотів із нею порозмовляти. Вона мені навіть снилася. Та, власне, як краще це зробити, — я не знав. Як їй подзвонити? Невже сказати: «Я хочу поговорити з дівчиною в окулярах за конторкою реєстратури»? Ні, так не годиться. Нічого путнього із цього не вийде. Можуть подумати, що я жартую. Бо готель — дуже серйозний заклад.

Я довго сушив собі над цим голову. І подумав, що, напевне, якийсь вихід мав би знайтись. Якщо є сильне прагнення — засоби з’являються. Хвилин через десять я таки придумав. Незалежно від того, вийде чи не вийде, спробувати було варто.

Я зателефонував Юкі. І домовився з нею про завтрашню зустріч. Сказав, що вранці о пів на десяту заїду до неї на таксі. І ніби принагідно спитав, чи вона не знає імені тієї жінки з готелю в Саппоро. Ну, тієї, яка, мовляв, довірила мені опікуватися тобою в дорозі до Токіо. Реєстраторки в окулярах.

— Так…