Романи - Роман Васильович Андріяшик

Юліан зодягнувся у спортивний светр і був схожий на борця, навіть риси обличчя ніби стали грубіші. Сліпчук запрошував на подвір’я. Марта взяла Юліана за руки.

— А сьогодні як на серці?

— Сказати правду? — Юліан зміряв Марту лукавим поглядом.

— Погано? У світі чогось не вистачає?

Він кивнув, одначе не зміг стримати усмішку.

— Можна відповісти словами Верлена? "Люба, не треба розмов…"

– І це все, що ти пам’ятаєш?

— Я завжди боявся, що той нещасний томик на мене вже не розрахований: з нього все виколупали ніжні рожеві кігтики. А ще як спадало на гадку, що до нього звертаються як до заклинання, щоб виворожити болячку, мною опановував забобонний страх.

– І ти не намагався пересилити себе і розгорнути книжку?

— Скільки раз!

— Ну й що?

— Літери ряхтіли перед очима, як роса на сонці, напливало суголосся якихось звуків… Верлен мене загіпнотизовував.

— Мене твій Сліпчук мало не загіпнотизував.

— Розповідав про невдаху Костянтина?

— Сліпчук змалював його як рефлексійного дивака.

— Мабуть, він будує свою сагу відповідно до статі, зовнішності і гумору слухача. Тобі він, очевидно, хотів показати відчайдушну романтичну фігуру.

— Можливо, бо були і пісні, і ліричні відступи, і слово самого горе-лицаря.

— Між іншим, постать цікава.

— Я не стверджую, що пересічна, але, мабуть, така вже я засушена вашими, чоловічими, інтересами жінка — мене вразив лише не знаний досі вияв жалю за батьківщиною, ностальгія, конвульсія туги, якщо можна так висловитися.

— А мене вразили соняхи.

— Символи, символи?..

— Будь я Трушем, я додав би їх до циклу "Про самоту".

— Ти чув, що Труш вийшов з "Товариства для розвою руської науки"? Ні? Мабуть, це таки в характері наших братів по крові. Тихесенько собі малювали щось було, та лиш заговорили про шляхи розвитку українського мистецтва — посварилися, стали паплюжити один одного — і не треба було спеціального урядового розпорядження про скасування товариства, само розпалося. У студіях засіли ремісники та іконописці. Труш малює дома при свічці. Пильнуй, Юліане, щоби й університет не спіткала така доля.

Юліан нахмурився, після паузи сказав:

— Либонь, це буде не моя турбота.

— Що ти маєш на увазі? Юліан не відповів.

— Юліане?

— Гаразд, Мартусю, побалакаємо потім. Сьогодні мені повідомили про арешт Осипа Маковея.

Марта помітила, що він викручується і зволікає з бесідою про справи. Він наче не міг себе знайти. Весела самопевність ще перебувала у в’язничному сповитку, спалахувала іскорками, він сидів, задуманий, на стільчику біля її колін і мовчки гладив її руки. Вона вирішила не неволити його розпитуваннями.

На гадку спливали розмови і зустрічі, про які Марта хотіла розповісти Юліанові. Вона перебирала їх у пам’яті і відкидала. "Це краще сказати при нагоді… З цього можна було б просто посміятися…" Відпадали тижні, місяці, шматки життя. Біль, що допікав їй, коли її минали не вітаючись після того, як Юліана заарештували, став дріб’язком. Було й інше. Їй не довіряли. Через людей, що мають доступ до Родзісада, вивідували, які в неї "стосунки" з офіційними колами; підозрювали за те, що її не звільнили з роботи; шепотілися за спиною, бо Свид дозволяв собі патякати про політику, коли розмовляв з нею. Ой, несолодко почуваєш себе, коли на кожному кроці натикаєшся на мур стриманості, недовір’я і недомовок! Вона навчилася співчувати людям, яких сама свого часу відшивала. Правда, не через недовіру. Були клопоти, які не потребували свідків і помічників. Людина тупцяє довкола тебе, щось несосвітенне бубонить, сипле категоризми, щоб показати, що не боїться й готова на все, або дивиться таким жалісним, зацькованим поглядом, що огортає досада. Тим часом ця людина тобі зайва і остуджуєш її холодною ввічливістю, згорда кинутим жартом чи повернешся і підеш пріч. Звичайно, багато знайомих образилося, одні замкнулися, інших втрачено; і неможливо виправдати себе тим, що, коли в людини є тверді переконання, вона мусить бути послідовною; де в біса взяти тої послідовності? Все під наркозом, все німує, а люди, котрі щось роблять, тримають тебе на відстані…

Ясна річ, що це ознака слабкості і обмеженості руху. Схоже, що кілька десятків авантюристів вирішили присвоїти собі відтинок історії. Бач — новоявлені декабристи, наполеончики… Генерали без війська. Тому офіційній пропаганді легко зганьбити й знеславити навіть святе діло. Досить пустити плітку, що Юліан — пияк, неврастенік, живе на віру з молодицею, червоний шпигун, отримує з-за кордону гроші, бенкетує в ресторанах, залякав своїх спільників і однодумців… О, тоді й натовп зацькує, нащо з ним морочитися слідчим, заводити атестати на харчування, виділяти окрему камеру в Бригідках і, зрештою, свідомо створювати йому ореол борця. Посадовити його до скляної в язничної клітки, нехай усі бачать, що це за пташок!

— Юліане.

— Слухаю тебе, Мартусю.

— Юліане, я несподівано відкрила найстрахітливішу обставину нашого буття. Ви, світлі голови, і не здогадуєтеся.

— Боже! Хіба так легко обняти розумом усе, що вони безтямно накоїли.

— За борт життя, Юліане, викинули людей середнього віку. На сцені діди і недолітки, політичні хулігани. Отак десь з двадцяти до сорока років — це ті, що населяють тюрми, концентраційні табори, на яких впала немилість, які не по своїй волі "вмивають руки" від сумнівної політики. Діди улюлюкають, недолітки гавкають, а невільники ярмують. Суспільство позбавлене серцевини. Тому воно невибагливе, всеїдне, для нього стравна будь-яка духовна пожива. Тільки ви дивитеся за обрій сьогоднішнього дня, але ж ви під ключем… Я не знаю, що ти встиг зробити, відколи тебе звільнили. Мені здається, можна починати… Чого ти мовчиш, Юліане? Він зітхнув.

— Я радий, Мартусю. Розумію, що тобі було нелегко, — майже божевільна ідея! — Він похилив голову і додав стиха: — Ти маєш рацію: нас перетворюють у внутрішніх емігрантів. А діди онде, недолітки-хулігани створюють військову організацію[95]. Тому заснування підпільного університету матиме політичний резонанс. Але мене попередили, що власті вносять у чорні списки викладачів і студентів. Якщо комуністи продемонструють свою причетність до університету, якщо до тих списків приплюсують матеріали святоюрського процесу, цей заклад постараються скомпрометувати перед світом і зашлють усіх в концентраційні табори.

Марта відчула, які тіло її дерев’яніє.

— Цього не можна допустити.

Юліан ствердно кивнув і заходив по кімнаті.

— Я поїхав сюди, щоб не накликати на людей шпиків.

— Вони знають, що ти зупинився у Сліпчука?

— Безперечно.

— Коли ти вийшов?

— Два тижні тому.

— Тебе самого випустили?

— Ні, люба. З групою… Групою революціонерів. Пригадуєш Миколу Павлюка? Його схопили на похороні професора Кривов’яза… Хлопці геть виснажились, пішли в підпілля.

— А ти?

— Як бачиш, я при здоров’ї. Багато справ. Якраз минула пора утримуваних мудреців. Ці алхіміки нічого не