Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
Господи, в якого ще кілера зберігається ціла гора доісторичної порнухи? Справа була десять років тому, на розі «Севен-ілевен»[480] у Чикаго. За день до цього я обнишпорив двадцять кварталів, поки не знайшов те, що шукав. Ходив, обливаючись потом у батьковій товстій шкірянці. Напередодні, коли я побачив те місце, за прилавком старий чоловік слухав радіоприймач. Цього разу там була дівчина, в темно-бордовій футболці з написом «Вірджинія для лохів»; вона кайфувала під радіогіт «Поїзд кохання». На мене вона навіть не глянула. В самому кінці журнального стенда була представлена ціла колекція: «Пентгаус», «Уї», «Пентгаус форум», «Пентгаус летерс» і таке інше. «Гастлер» — просто круть, бо там були члени (хоч я ще не знав, що маю схильність саме до них), та за ним я побачив також «Гончо», «Мендейт», «Інчес», «Блек інчес» і «Стрейт ту гел»[481], на жаль, запечатані. Але «Блубой» стояв розпакований, і нікого не було в проході. У якийсь момент я аж кинувся: хто це, в біса, поруч сопе, як Дарт Вейдер[482], — і раптом зрозумів, що це я сам. Справді: отут, за двадцять кварталів, хто може мене застукати? Тим часом якийсь чувак втирав дівчині за прилавком, що ця іранська сволота геть відбилась від рук і президентові Буббі[483] не завадило б щось із нею зробити. На обкладинці ковбойський капелюх трохи затіняв лице хлопця, однак було добре видно його вологі губи, що, здавалося, цілували сигарету. «Блубой», березень 1979 року. І напис: «ПОЗА ЗАКОНОМ: Погані хлопці які люблять це будь-коли».
Вишкварок — так мене, мабуть, кляв татусь, коли одного дня рився в моєму барахлі в пошуках дрібних грошей, щоб купити собі цигарки і газовану воду з чипсами (видно, щоб срака ще більше наросла). Шкода, що мене там не було, коли він знайшов мої журнальчики «Супернові члени», «Супервисячі члени», «Члени дражнять», «Голод за членами» і «Суперчлени-стояки», де Ел Паркер[484] схожий на Христа в момент еякуляції. Чи блював він, побачивши це? Чи, може, просто похитав головою зі словами: «Я завжди знав, що щось не так із цим малим плюгашем»? А можливо, присів і погортав кілька журнальчиків? Та ось я нарешті приходжу додому — стомлений, геть не налаштований щось з’ясовувати, — і бачу батька, який шкандибає з вітальні, тримаючи «Супернові члени» в рожевій обкладинці, й репетує:
— Ах ти ж довбаний малий брудний підар! Довбаний малий брудний підар! У пеклі є особливе місце для таких, як ти! Повірить не можу: мій довбаний син, — син, до речі, від нормальної, натуральної, блін, крові — десь ходить і трахає чиїсь довбані дупи! Це може бути тільки по довбаній материнській лінії! Так от чим ти займаєшся кожнісіньку ніч — грієш у сраку мужиків?
— Ти неправильно зрозумів, татку. Зазвичай це мене гріють у сраку. Кожнісіньку ніч.
— Що ти, в біса, сказав?!
— А ти що, не знав, татку? Я — найгарячіший зад в усій східній околиці. Вони стають у чергу за квартал, щоб побачити мене, особливо чорні.. Одного разу чорний чувак мене так відджаґав, що я не міг навіть...
— Та я...
— Що та я?
Татусик підступає до мене, але мені вже не десять років. Певна річ, він більший і товстіший, але я чекав на цю сцену роками.
— Тая...
— Шуруй назад у свою довбану кімнату, дивися свою довбану сімейну комедію, а в мої довбані справи не пхайся, тату. Дати тобі кілька баксів на «Фритос»[485]?
Я рушив повз нього в напрямку своєї спальні, але татусь ухопив мене за руку й потягнув назад.
— Тебе вбити мало за ту ганьбу, яку ти приніс у нашу сім’ю!
— Забери свою довбану руку.
— Ти, на хрін, горітимеш у пеклі, ти...
— Забери, на хер, руку.
— Тая...
Тоді я вийняв з кобури «Беретту». Так, реально, тоді я вже тягав із собою волину, — на випадок, якщо в якійсь із тих автівок виявиться водій і почне метушитися. Татусь відскочив і задер руки, немов банківський клерк під час пограбування.
— Та я, та я... Що ти, сучий тельбух? Думав, я тебе боюся?
— Ти, ти...
— Я один з тих, кого ти лише вдаєш, що знаєш. І несеш усяку херню. Отже, я йду в свою довбану кімнату, де, на хер, ляжу спати. А ти ніколи більше не зайдеш до мене, почув?
— Я хочу, щоб ти зник з мого довбаного дому, дешевий вилупку!
— А ти — лузер, який не зміг виростити нікого, крім підараса. Скажи це містерові Косту, коли він наступного разу прийде в гості пограти у бридж. Я, до речі, щоразу беру в нього за щоку, коли він піднімається нагору начебто в сральник.
— Заткни свій вонючий рот.
— От він мені його й затикав, бо в нього член оттакенний.
— Я хочу, щоб ти зник з мого дому.
— О, мене вже нема, старий. Я, на хер, пішов уже. Змучився я тут, від твого лайна. Хоч’ трохи бабла?
— У підарів грошей не беру.
— Як скажеш. Тоді піду куплю на них своєму їбаку «Джим Біма»[486].
— Ти йобаний демон.
— А ти йобаний лузер.
Я пішов до себе в кімнату. А він услід мені ще щось буркнув.
— Що ти там сказав?
— Облиш мене.
— Що ти, на хер, сказав?
— Ти думаєш, що ти такий розумний, так? Може, я і йобаний лузер, але ти той, кого всі вважатимуть більшим лайном, ніж я. Ліза, їй так було важко з тобою. Ледь на той світ не пішла, коли тебе народжувала. Якби вона знала...
Господи, як же мені все це лайно остопизділо. Ну от нащо воно мені? Я лише хочу забратися з цього міста...
