Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Вали звідси, поки я, на хер, не пальнув і тебе.
Вона повертається і йде назад — так само повільно, як і зайшла. Я усаджую труп, склавши його руки на колінах, а голову нагнувши так, ніби він дрімає або сидить під кайфом. З його кишені випадають два пакетики з коксом. Пакетики, люльку та запальничку я забираю собі. Зовні мене чекає Омар.
— Омаре, знайди другого дилера. І приведи отого шустрого спотера до мене, та бігом.
Джон-Джон Кей
к, на хер, мені хотілося б, щоб це все вже скінчилося. Чи щоб я ніколи не зустрічав тієї кубинської сучки. Чи щоб ніколи не натикався на Бакстера. Чи щоб не пішов у той довбаний клуб. Чи щоб той довбонутий Пако не підбив мене спершу летіти в Маямі. Бо тоді я вернувся б у Чикаго, і шукав би отого їбака, який, іду в заклад, не скучав за мною ані хвилини. «Гей, малий, вибач мене, але я знову тут. — Ой, угу, а я й не помітив, що ти зник. А ти поперс[471] із собою випадково не прихопив?» І що ж тут такого? Але воно реально крутіше за будь-який кайф. Як, у біса, могло таке статися? А все через те, що тобі раптом став потрібен хтось — тобі, а не ти комусь? Але то був єдиний раз у житті. Той єдиний раз, коли...— Татусику, ти мені жменьку зелені не підкинеш? А ще тре’ трохи дрібноти на таксі, щоб дістатись назад у Мітпекінг.
Я дав йому п’ятнадцять баксів. Чувак глянув на мене з осмішкою, після чого засунув гроші в ліву передню кишеню. Підтягуючи штани, він прошепотів: «Довбаний скупий підар».
Ще рік тому я б за ці слова втер йому писок кулаком. Він би хитнувся назад і перечепився через власні штани. І жорстко приземлився б, попутно стукнувшись головою об отой столик збоку. Я б схопив його, чахлика, за шкірку, одтягнув до пожежного виходу і шурнув би зі сходів. «Довбаний скупий підарас, ге? Я тобі покажу, хто довбаний скупий підар!» Потім я затягнув би його назад, але тільки після того, як він обісцяв би свої джинси. Але зараз я забив на його слова і відпустив з миром.
Про інфорсинг не написано книжок, але якби така книжка була, я б значився в ній постаттю номер один у розділі під назвою «Як обісратися». Холоднокровний... ага, холодний, як лід, і трохи шизонутий. Але це — не про мене. Я звичайнісінька чиказька проноза з тонкою шкірою і херовим характером, за сумісництвом — кілер, який примудрився вляпатися туди, куди влазити не було ніякої потреби. Пам’ятаю, була грандіозна крадіжка авто і була грубо виконана робота в західній частині міста, а от що відбувалося між ними — у голові ніби димова завіса. Ох, Рокі... До знайомства з цим пацаном у мене навіть не було причин запам’ятовувати телефонні номери. І все одно я на нього злий: цей сучий син, напевно, був удома, але просто ігнорував дзвінки.
Хилиться на вечір. Я знаю це, бо півгодини тому, коли я займався самі знаєте чим, мені подзвонила Ґризельда і сказала «chico, хилиться на вечір», а паралельно з цим вона віддавала наказ своєму синові: вимкнути телик і з’їсти тамале[472].
Ямаєць. Ґризельдині шістки — Гавайські Сорочечники — щодо адреси не помилилися. Однак я трохи сумнівався, переважно через те що геть нічого не знав про Флетбуш, а ті Гавайки — справжні дебільні лузери. Отже, східна частина 18-ї вулиці, квартира № 4106, четвертий поверх червоної цегляної шестиповерхової будівлі без ліфту. Студія вікнами на схід: чудова можливість щоранку споглядати народження нового дня. Вдома той чувак чи ні, вона лишила дізнатися мені. Старий добрий Нью-Йорк — уся вулиця із самих шестиповерхових будинків без ліфтів, і так цілих два квартали. Хоча над входом — понтовий синій навіс. Можна подумати, я до самих сутінків стоятиму тут на бордюрі, — певна річ, доглянутий білий хлопець тут абсолютно непомітний. Судячи з цих будинків, чорносраких у Нью-Йорку втіленням естетики ніяк не назвеш. Естетика — це привілей йобаних педиків, еге ж?
Досить доглянутий білий хлопець із блондинистим «їжачком» у камуфляжній куртці. З собою я ледь не прихопив важелезну валізу з довбаним «Узі»[473], яку вони видали мені. Валізу складав Рожевий Сорочечник; без сумніву, саме так вони працюють у Маямі. Він реально потрудився, пояснюючи мені, що і як треба робити. Інструкція полягала в тому, щоб використати «Узі», а потім викинути, — в стилі мафіозі. Але оскільки прибрати мені треба було лише одну людину, а не етнічну групу, я вирішив обійтися своєї «дев’яткою». Гаразд, «дев’яткою» і АМТ[474], бо дівчинці потрібна підтримка. Господи Ісусе, швидше б ця гейська справа із замахом закінчилася, бо щось воно йде не туди, і з кожною хвилиною мого перебування в цьому сраному місті все стає тільки гірше.
«АМТ, muchacho, — це якщо тобі знадобиться підійти ближче», — сказав Рожевий. Хм, здається їхній «гей-радар» у рожевому — реальна штучка, нюхом чую: якби я лишився ще на одну ніч у Маямі, цей pendejo[475] був би в моїй дупі по самі яйця. Повернувшись у готель, я спитав себе, дивлячись на той «Узі»: «Кого ж я, на хер, мушу замочити? Кеннеді, чи що?» Ну а тепер робити нема чого, крім як чекати.
Чикаго. Той чувачок точно сидів собі тишком-нишком удома, хіба ні? Забився в куток квартири і не відповідав на дзвінки — отой пацанчик, що терпіти не міг ліжок. Мабуть, нишкнув там, як якийсь пташок у татусевому гнізді, і уявляв собі, як він цього татуся вб’є, нарешті зробить щось pro bono[476]. Зрозуміло, що вийшло тоді недолуго. Неоковирно й грубо, і діяв я особливо не замислюючись, як автомат. І тупо якось. А люди ж попереджали мене, роками, що я надто запальний, навіть мій старий, який вважав, що для бійки в мене замалі кулачки.
Або взяти ще один випадок — отой, у Саутсайді, коли я усував «пішака», що махлював з рахунками банди; ріг 48-ї та 8-ї. Там теж, м’яко кажучи, все пішло не за планом. Мужик був, на хер, такий жирний, що кулі в його жирі просто застрягали, а тимчасом це чудовисько просто сиділо і сміялося. Той