Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмові Залізняком, деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:
— Батьку, це Залізняк?
— Залізняк, дочко...
— А чому він такий молодий?
— А який-же він має бути?
— А скільки-ж йому років було, як він на Умань ходив?
Це запитання, задане надзвичайно серіозним тоном — розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.
— Це вона з мамою кобзаря начиталася... А ну, дочко, вжар нам що-небудь з Кобзаря!..
— Ну, то Холодний Яр — добре?
— Дуже добре...
Мала, відважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений за мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона у Мирона.
Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила —
«і в день радості над вами
розпадеться кара,
і повіє новий огонь
з Холодного Яра!..» —
слухачі улаштували їй правдиву овацію.
Після вечері майже вся компанія поїхала на виставу до Медведівки, край якої зливався з краєм Мельників.
У вищій початковій школі була улаштована вечірка. Ставили «Степового гостя».
При вході до школи стояла варта з кулеметом. Мужчини у залі всі з зброєю. Перед виставою добре співав хор, відкривши вечір українським гимном. Потім деклямували учні. Маленький хлопчина, в козацькому строю, дуже добре продеклямував «Суботів» Шевченка.
Було якось дивно, що цей Богданів Суботів з «церквою-домовиною» отут, в кількох кілометрах і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік, наладований «Максім», щоби вечірки несподівано не заскочили «коцурівці»...
Ночували ми всі, розположившись на засланій соломою долівці, у місцевої інтеліґентої дівчини, яка відступила нам свою досить велику кімнату.
На другий день, по повороті до манастиря, Чорнота, забравши своїх «міліціонерів», відійшов до Грушківки, а ми стали готовитися до «евакуації» Мотриного манастиря.
В наступні дні військове майно було вивезене й уся залога, на радість ігумені, й на смуток декому з черниць — покинула манастир і розбрелася по хуторах і по селах. Усі передягнулися в свитки й киреї. Села теж змінили вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але під верхньою одежою «мирно» ховалися обрізи, револьвери, Гранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі, з двома курками, які стріляли рушничними набоями, — досить добрий виріб місцевого майстра-слюсаря.
Та у Медведівці на ярмарку, по старому торгували зброєю. Продавали селяни з дальших сіл. Холодноярці лише купували. Радянських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінилися високо. За п’ятьсот гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів, Кольта й Парабелюма, яких не міг дістати досить в армії, а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького Мавзера й сімдесять набоїв.
Червоні в наших околицях не з’являлися. Поза Тясмином перейшов їх полк в напрямку Чигирина, але після невдячного бою з Коцуром — вернувся на Черкаси. Із за Чигирина стала іноді доноситися гарматня стрілянина. «Товариші» «мацали» Чигирин з боку степу.
III.
Наближався кінець зими. Положення не змінилося. Незначні відділи червоних приборкували села за Чигирином, за Дніпром, по той бік залізниці, коло Черкас, «випомповуючи» хліб і зброю. Однак ці акції не були широкими і значного успіху не мали. Доносилися чутки, що якесь село замість хліба давало «товаришам» «по шапці» і його облишали в спокою. Щодо нашого району, то большевики здавалося забули про його існування. Обі «республіки» — тепер вже «чорний» Чигирин і жовто-блакитний Холодний Яр, залагоджували свої внутрішні справи, перевіряли розподіл землі, видавали ліс на побудови. Зносини між селами обох «орієнтацій» по старому залишилися гостро перерваними, але якихось активних ворожих виступів не було.
Селянин з Михайлівки привіз до Мельників «новину», що на власні очі бачив у Кам’янці кількох холодноярців з Чорнотою, які розганяли базар і відбирали вивезені селянами на продаж продукти. Це його не на жарт налякало, бо ж ті «міліціонери» знали, що він в Холодному Яру був. Дядько трохи переборщив, оповідаючи, що вони навіть ловили його і що він насилу втік. Чутка про те, що кількох улюблених хлопців утекли до большевиків, викликала страшне обурення селян. Хитріші здогадувалися, що тут «щось не так...», та своїх здогадок не висловлювали вголос.
Що два-три дні приїжджав до Чучупаки вночі зв’язок від Чорноти. Наша «міліція» була на висоті свого завдання. Андрій вже вспів отримати нагороду від комісари залізниці за те, що немилосердно приборкував на стації озброєні банди матросів-спекулянтів, які возили з Одеси сіль до Москви і Петрограду. Ці «купці», обвішані револьверами і бомбами, хазяйнували на залізниці, розганяючи відділи чека по «барьбє с спекуляцієй». Але в Кам’янці несподівано натрафили на «міліцію», яка замість того, щоби розбігатися, як жидики-чекісти, перед піднесеною бомбою, — гатила по «братішках» сальвами.
У хлопців «свербіли руки» на братішек-матросів, які всюди вихвалювалися тим, що вони «посадили на престол» Леніна і Троцького... Совітське начальство, яке тремтіло перед тими матросами, було дуже задоволене, що має таку «надійну» і відважну міліцію, а відібрані револьвери і Гранати (часом і сіль) потихеньку були перепачковувані до Холодного Яру.
Чорнота передавав нам, що по залізниці проходять значні військові частини, які направляються на боротьбу з «петлюрівскімі бандамі» Омельяновича-Павленка.
Під кінець лютого надбігла вістка, що між Черкасами і Смілою з’явилися в значній кількости червоні частини, які пересуваються в нашому напрямку. Відомості ті підтвердили Гриб і боровицький отаман Солонько, що приїхали до Чучупаки. Солонькові розвідчики довідалися, що більшість тих червоних частин прибула щойно з Московщини і в місцевих обставинах орієнтується зовсім слабо. Ідуть «на усміреніє бандітского отамана Коцура». Коли ми, зібравшися ввечері у Чучупаки, обговорювали положення — приїхав ще лубенський отаман Пономаренко. Привіз останні відомості. Після сьогоднішньої ночівки, червоні, в кількості чотирьох полків піхоти, двох полків кавалерії і двох дивізіонів артилерії — вирушили шляхами на Побережжя. Очевидно йдуть на Чигирин, обминаючи наші ліси. Постановляємо, на другий день зібрати в лісі з п’ятьсот кращих боєвиків, щоби мати готове ядро на всякий випадок і не зачіпаючи червоних — слідкувати за їх рухом.
Отамани, які приїхали, залишилися ночувати в Мельниках. Варту в селі підсилили. В ночі прибіг зв’язковий з Медведівки: в
