Степовий вовк - Герман Гессе
Не буду заперечувати, за кожним таким струсом у своєму житті я, зрештою, щось і здобував ― мій духовний світ трохи ширшав і глибшав, я трохи вільнішав, але й ставав самітніший, незрозуміліший і холодніший. З погляду міщан моє життя від одного струсу до другого було невпинним спадом, чимраз більшим віддаленням від нормального, дозволеного, здорового. З плином років я позбувся фаху, родини, домівки, опинився за всіма соціальними групами. Ніхто не хотів спілкуватися зі мною, ніхто мене не любив, чимало людей ставилися до мене з підозрою, я вічно був у прикрому конфлікті з громадською думкою та мораллю і, хоч і жив ще в міщанському оточенні, та мої думки й почуття були йому чужі. Релігія, батьківщина, родина, держава втратили для мене свою вартість і стали мені байдужі, марнославство науки, ремесел, мистецтва викликало в мені огиду. Мої погляди, смаки, весь мій інтелект, яким я колись здобував собі славу, пошану й любов, тепер занепали, здичавіли, люди почали мене минати. Якщо я в усіх своїх перетвореннях, таких неймовірно болісних, і вигравав щось невидиме й невагоме, то мені доводилося за нього дорого платити, і з кожним разом життя моє ставало суворіше, тяжче, самітніше й небезпечніше. Справді, я не мав ніяких підстав бажати продовження цієї дороги, що вела мене в дедалі розрідженіше повітря, схоже на імлу з «Осінньої пісні» Ніцше.
Ох так, я знав ці переживання ці перетворення, що їх доля призначає своїм важким дітям, які завдають їй найбільшого клопоту, аж надто добре знав. Я знав їх так, як шанолюбний, але невдатний мисливець ― етапи свого полювання, як старий біржовий гравець ― етапи своїх спекуляцій: виграш, застій, криза, банкрутство. Невже я справді повинен знов усе це пережити? Всі ці тортури, всі ці нестерпні муки, це пересвідчування в ницості й нікчемності свого власного «я», цей моторошний страх перед загибеллю, страх перед смертю? Чи не розважніше й не простіше запобігти повторенню стількох мук і накивати п'ятами? Авжеж, так було б простіше й розважніше. Правда чи неправда все те, що в книжечці про Степового Вовка написано про самогубців, але ніхто не може позбавити мене втіхи за допомогою світильного газу, бритви або пістолета уникнути повторення цього гіркого, болісного процесу, який мені вже так часто й так глибоко доводилося переживати. Ні, хай йому чорт, немає в світі сили, яка б змогла зажадати від мене, щоб я ще раз спізнав смертельний жах зустрічі з самим собою, перетворення, втілення в новий образ, мета й кінець яких ― не спокій і відпочинок, а все нове й нове самознищення, все нове й нове формування! Може, самогубство й безглуздий боягузливий спосіб, може, то безславна, ганебна втеча від лиха, але з цього млина страждань кожна, навіть найганебніша втеча здається щастям, тут більше немає місця для шляхетності й героїзму, тут я поставлений перед простим вибором: або легенький, скороминущий біль, або невимовно тяжка, нескінченна мука. У своєму тяжкому шаленому житті я досить часто бував шляхетним донкіхотом, обирав замість вигоди честь, а замість розважності ― героїзм. Тепер годі!
Коли я нарешті ліг спати, у вікно зазирав уже ранок, свинцевий, мокрий ранок сльотливого зимового дня. Своєї постанови я не змінив. Але тієї миті, коли я вже засинав, на краю, на самій межі моєї свідомості раптом зринуло те дивне місце з книжечки про Степового Вовка, де йдеться про «безсмертних», а за ним прийшла згадка про те, як я вже не раз, і востаннє зовсім недавно, почував себе досить близько від безсмертних, щоб в одному такті старовинної мелодії пізнати всю їхню холодну, ясну, сувору, а проте усміхнену мудрість. Згадка про це зринула, спалахнула, погасла, і на мій мозок наліг важкий, мов гора, сон.
Я прокинувся майже опівдні, і відразу переді мною, ніби в ясному світлі, постало все, що було напередодні: книжечка і мій вірш лежали на нічному столику, а з хаосу мого дотеперішнього життя спокійно й приязно вітав мене намір, остаточно визрілий під час сну. Квапитися не було куди, мій намір померти був не хвилиною примхою, а доспілим, вагомим плодом, який поволі дозрів, налився соком, обважнів, якого погойдував вітер й наступним своїм подихом мав скинути додолу.
Я мав у своїй дорожній аптечці чудовий засіб від болю, незвичайно сильну настоянку з опію, яку дозволяв собі вживати дуже рідко, часом утримуючись від неї цілі місяці; я вдавався до цього наркотику тільки тоді, коли не мав уже сили терпіти фізичних мук. На жаль, ним не можна було відібрати собі життя, колись давно я вже пробував. Мене тоді знов опанував був відчай, і я випив чималу дозу настоянки, достатню, щоб убити шістьох людей, а проте мене вона не вбила. Щоправда, я заснув і кілька тодин лежав цілком непритомний, та потім, на свій жах і розчарування, майже зовсім прокинувся від болючих корчів у шлунку, виблював усю отруту, так до кінця не опритомнівши, і знов поринув у сон. Так я перележав ніч і аж опівдні нарешті остаточно прокинувся, моторошно тверезий; мій порожній мозок горів, і я майже втратив пам'ять. Крім того довгого сну і прикрого болю в животі, отрута більше ніяких наслідків не дала.
Отже, на цей засіб не можна було розраховувати. Але я надумав так: коли знов дійде до того, що в мене не буде іншої ради, як удатися до опію, я дозволю собі вибрати не порятунок на короткий час, а порятунок назавжди, смерть, певну, надійну смерть за допомогою кулі чи бритви. Таким чином усе стало на своє місце. Чекати дня свого п'ятдесятиріччя, як хитромудро пропонувала книжечка про Степового Вовка, було, на мій погляд, надто довго, ще цілих два роки. А так ― чи це станеться через рік, чи через місяць, чи вже завтра,― брама для мене була відчинена.
Не можу сказати, що ця постанова дуже змінила моє життя. Я трохи збайдужів до своїх злигоднів, почав легковажніше
