Вілла Деккера - Юрій Павлович Винничук

Браму прочинили. Я побачив перед собою здорового бевзя, в якому упізнав Росиного охоронця Зеня, і рушив до дверей.

— Поволютку, мій когутку,— прохрипів він, цитуючи назву еротичного фільму, який, видно, припав до його чутливої душі.

Я зачекав, він мене обійшов і вже в дверях, що вели в будинок, натиснув кілька разів дзвінок. Щойно тоді ми увійшли до просторого коридору. Цього разу нас впустила мила дівчина в рожевій сукеночці і з голими колінами. Вона ввічливо усміхалася, водночас окидаючи мене пронизливим поглядом з ніг до голови.

— Прошу пана за мною…— промуркотіла вона, демонструючи рівні, дещо повненькі ніжки.

Вона повела мене сходами нагору, вихляючи сідничкою просто перед моїм носом. Нагорі зупинилася і окинула мене здивованим поглядом — мабуть, я був перший, хто стримався і не вщипнув.

— Сюди,— сказала панна і відчинила переді мною лаковані двері.

Я вирішив вирости в її очах, обняв її за талію і за­питав:

— А що, якби ми так…

— Тільки з відома пана Кисіля,— обірвала вона мене і, крутнувшись на обцасах, пострибала додолу.

Переступивши поріг, я відразу опинився в просторій залі, де в повітрі висіли тютюновий дим і жвавий гомін. Ляскали карти по столу, крутилися рулетка, хтось час від часу щось вигукував, чоловічі голоси мішалися з жіночими.

Кельнер підніс мені на таці шампана. Бронко не звертав на мене уваги, зате звернув увагу віцеконсул. Він стояв біля столу, де четверо осіб грало в покер, курив, щось коментував. Я впізнав його за описом Кисіля і Бронка. То був опецькуватий рухливий чоловік, який, вочевидь, звик бути завше в центрі уваги. Він сипав жартами, з усіма був за панібрата, говорив то німецькою, то польською. Поки що не грав, курив, випивав і спілкувався з різними людьми. Він лише раз глипнув на мене, коли я увійшов, і від­разу відвів очі вбік. Я вдав, що цього не помітив, і з зацікавленням обстежував публіку. Серед грачів у рулетку були жінки переважно старшого віку. Видно, що то були багатійки, для яких не було трагедії в прогрі сотні-двох золотих.

— Сервус,— почув я біля себе голос Росі.— А я думаю, з ким мені випити.

Я відклав порожній келих і запитав:

— Самій нудно?

— Звісно.— Вона поманила кельнера, і ми взяли по келиху.— Можеш поки що насолоджуватися моїм товариством.

— Тільки поки що?

— Ну, бо коли Зяблов сяде за карти, тобі доведеться перебувати біля нього, щоб вчасно зреагувати на вибрик Бронка. А відтак уже увійти з ним в тісніший контакт.

— При умові, що він виявить до мене зацікавлення.

— Ну, ти ж бачиш, який він балакун. Такий без ключика в душу залізе. А разом з тим темний тип. Ну що? Ти натрапив на сліди Деккера?

— Ні. Хтозна, де він може бути. Можливо, вже кудись виїхав.

— Шерше ля фам. Знаєш таку приказку?

— І що це мені дає?

— У нього була нова пасія. От що дає. Я, на жаль, не знаю, хто вона. Один лише раз бачила на вулиці, як вони обоє сідали до авта. Білявка років так двадцять чотири — двадцять шість, вродлива, бездоганна фігура. Роздивитися її уважніше не вдалося.

— Коли то було?

— Може, місяць тому.

— Чому ти мені про це все раніше не сказала?

— Бо забула.

— Отже, він може переховуватися в тої кралі?

— Може.

Я відчув, що вона щось поклала мені в кишеню маринарки, і намацав ключ.

— Що це? — здивувався я.

— Ключ від Деккерового будинку.

— Ти про нього теж забула?

— Уяви собі. Робила порядки в кімнаті сестри і знайшла. Вона частенько бувала в нас і навіть ночувала, коли вже аж надто їй Деккер докучав.

— Ти впевнена, що то ключ саме від його помешкання?

— Ні, не впевнена.

— Я так зрозумів, що твій тато вже там побував?

— Так.

— І нічого цікавого не знайшов?

— Нічого. Деккер усе, що могло б вивести на його слід, забрав чи знищив.

— Тоді що мені там робити? Що я можу там знайти?

— Те, чого не шукав мій батько. Шерше ля фам.— Вона засміялася.— Може, якусь бодай найменшу підказку.

— Яка там адреса?

— Вона теж у тебе в кишені.

— Ти неймовірно передбачлива.

— Що є, то є.— Вона знову засміялася, а за хвилю шепнула: — Ну все. Твій час настав.

Я глянув на віцеконсула. Він якраз сів грати в покер. Ліворуч від себе поставив келих з напоєм, а праворуч книжку в чорній обкладинці. Бронко допив вино і відклав келих на підвіконня. Потім, похитуючись, вклав собі до рота папіросу, але не запалював, а кружляв довкола картярського столу. Я підійшов ближче і став неподалік віцеконсула. Писок його не замикався, він і далі жартував. Напроти нього сидів чоловік років за п’ятдесят з вольовим обличчям і похмурим, зосередженим поглядом, він спілкувався винятково німецькою. Цікаво, хто то? Спитати не було в кого: Рося далеченько, а до Бронка я наближатися не міг. Поруч з німцем сиділа фантазійна рудавка років тридцяти з великими очима і курила папіроску на довгому мундштуку. Вона теж розмовляла переважно німецькою. Я помітив, що вона двічі зиркала на мене спідлоба, чомусь намагаючись це приховати. Її довге руде волосся хвилями спадало на червоний жакетик. Невідомо, чому вона мене зацікавила.

Тим часом Бронко, мовби намагаючись утримати рівновагу, змахнув руками, вдаючи, що перечепився, зачепив боком віцеконсула, враз випростався, вибачаючись, і зиркнув на мене вдавано п’яним поглядом. Я не помітив, як він це зробив, але не мав сумніву, що йому вдалося. І я вже готовий був кинутися на нього, щоб відібрати гаманець, коли встиг побачити, як Бронко хитнув головою і дав знак губами, що нічого не вийшло. Я завмер на місці, вагаючись, чи правильно відчитав його знаки. Бронко тим часом, хилитаючись, відчалив до буфету і, опершись на нього ліктями, дивився у мій бік. Віцеконсул якраз завершив гру, вихилив келих, розгорнув книжку, вийняв з неї п’ятдесят золотих і виклав на стіл. Бронко дивився на цю сцену з виряченими очима. Він ніколи, мабуть, і уявити собі не міг, що хтось триматиме гроші в книжці. В Зяблова гаманця не було.

— Все, більше не граю,— сказав Зяблов, встаючи з-за столу.— Досить програвати.

Німець сказав, що ще продовжить гру. Коли Зяблов зробив кілька кроків від столу, то наштовхнувся на мене. Він усміхнувся і промовив дещо хмільним голосом:

— А ось і ви! — Помітивши моє здивування, додав: — Ви ж знаменитий нічний репортер? Я вас упізнав. Чого вже там. Не думав, що можна побачити вас у такому закладі.

— Чому? Недарма ж мене прозвали нічним репор­тером.

— Бо про цей заклад ви точно не напишете. Я маю ­рацію?

— Про цей ні,— погодився я.

— Ну, от бачите. Я хочу вас пригостити. Ви не проти? — І не чекаючи моєї згоди, гукнув: — Кельнер! — Тоді до мене: — Що вип’ємо? Я пропоную шкоцьке[38] віскі.

Я пригадав напій, яким пригощав мене Бронко,— чи й тут подають трунок за «старовинним шкоцьким рецептом»?

Ми відійшли набік, ближче до широкого вікна, що виходило в сад, і сіли за столик. Зяблов поклав біля себе книжку. Цього разу лицевим боком — «Майн кампф», та ще й на металевій клямрі.

Я усміхнувся:

— Вивчаєте ворога?

— Чому ворога? Ще невідомо,