Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн

Тиньк відлущується й з облямівки злізає фарба. Але шибки сяйливо чисті, а галявина акуратна й підстрижена. Круглясті вазони з рудими хризантемами стоять обабіч сходів.

— Одним із твоїх завдань буде підмітати ґанок, сходи та доріжку щодня, доки не випаде сніг. У будь-яку погоду, — каже місіс Берн, доки я йду за нею до вхідних дверей. — Совок і мітла — у коридорі, в шафі ліворуч. — Вона обертається й зупиняється, і я мало не наштовхуюся на неї. — Ти уважно слухаєш? Мені не подобається повторювати.

— Так, місіс Берн.

— Називай мене мем. «Мем» буде досить.

— Так, мем.

Маленький коридор похмурий і темний. Тіні від білих плетених занавісок на кожному вікні створюють на підлозі мереживні фігури. Ліворуч, у трохи прочинених дверях я краєм ока бачу червонясті шпалери, обідній стіл та стільці їдальні. Місіс Берн натискає на кнопку на стіні, й над головою загоряється світло, доки містер Берн заходить у будинок, несучи мою валізу, витягнуту із багажника.

— Готова? — питає місіс Берн і відчиняє двері праворуч, що ведуть у кімнату, де, на мій подив, повно людей.

Елбанс, штат Міннесота, 1929 рік

Двоє жінок у білих блузках сидять перед великими швацькими машинками, на корпусі яких золотим написано слово «Зінгер», натискаючи однією ногою на металеві ґратчасті педалі, що рухають голки вгору-вниз. Коли ми заходимо, вони не підводять погляду, лише й далі продовжують стежити за голками, заправляючи нитку за лапку й розправляючи тканину. Кругленька молода жінка з кучерявим каштановим волоссям стоїть навколішках на підлозі перед тканинним манекеном, пришиваючи до корсажа крихітні перлинки. Сивоволоса жінка сидить на брунатному стільці, випроставши спину, й підшиває поділ ситцевої спідниці. Дівчина, що здається лише на кілька років старшою за мене, вирізає викрійку з тонкого паперу, розкладеного на столі. На стіні над її головою висить канва в рамці, на якій жовто-чорними нитками дрібним хрестиком вишито: «От би мені стільки роботи, як у бджілки».

— Фенні, можеш зупинитися на хвилину? — каже місіс Берн, торкаючись плеча сивої жінки. — Скажи іншим.

— Перерва, — оголошує стара.

Усі підводять погляд, але зрушується з місця лише дівчинка, що кладе на стіл свої ножиці.

Місіс Берн оглядає кімнату, задерши підборіддя.

— Як вам відомо, ми вже давно потребували допомоги, тож мені дуже приємно вам повідомити, що ми її знайшли. Це Дороті. — Вона вказує рукою на мене. — Дороті, познайомся з Берніс, — це жінка з кучерявим волоссям, — Джоан і Саллі, — жінки за машинками, — Фенні, — та, що мені всміхається, — і Мері. Мері, — каже вона до наймолодшої дівчини, — ти допоможеш Дороті звикнути до нового оточення. Вона може виконувати дещо з твоєї механічної роботи й звільнить тобі час на інші речі. А ти, Фенні, приглядатимеш. Як завжди.

— Так, мем, — відповідає Фенні.

Мері кривиться і втуплюється в мене поглядом.

— Ну що ж, повертаймося до роботи, — пропонує місіс Берн. — Дороті, твоя валіза в передпокої. Ми обговоримо твоє спальне місце під час вечері. — Вона обертається йти, а тоді додає: — Ми їмо у визначений час. Сніданок — о восьмій, обід — о дванадцятій, вечеря — о шостій. Між тим ніяких перекусів. Самодисципліна — це одна з найважливіших рис, які може мати юна леді.

Коли місіс Берн іде з кімнати, Мері киває до мене:

— Жвавіше, ворушися! Думаєш, у мене повно часу?

Я слухняно підходжу й стаю за нею.

— Що ти знаєш про шиття?

— Я допомагала мамі ладнати одяг.

— За швацьку машинку сідала?

— Ні.

Вона нахмурюється.

— А місіс Берн про це знає?

— Вона не спитала.

Мері зітхає, явно роздратувавшись.

— Я не очікувала, що доведеться навчати тебе основ.

— Я швидко вчуся.

— Сподіваюся. — Мері бере зі столу благенький аркуш паперу. — Це викрійка. Знайома з ними?

Я киваю, й Мері продовжує, описуючи різноманітні сторони роботи, яку мені доведеться виконувати. Наступні кілька годин я проводжу, роблячи те, що більше ніхто не хоче робити: розпорюю шви, приживляю, замітаю, збираю шпильки й наколюю їх на подушечки. Я все штрикаю себе й маю бути обережною, щоб не заплямувати кров’ю тканину.

Усе пообіддя жінки гають час розмовами ні про що й коли-не-коли наспівуючи впівголоса. Але переважно вони мовчать. Через якийсь час я кажу:

— Перепрошую, мені треба в туалет. Будь ласка, покажіть, де він.

Фенні підводить погляд.

— Думаю, я її відведу. Моїм пальцям потрібен перепочинок.

Важко підвівшись, вона киває на двері. Я йду за нею коридором у скромну й бездоганно чисту кухню, а потім виходжу через задні двері.

— Оце наш нужник. Боже борони, місіс Берн спіймає тебе в тому, що в будинку. — Вона говорить з південним акцентом.

Углибині двору, поцяткований жмутками трави, що схожа на рідке волосся на полисілій голові, стоїть похилений сірий сарайчик із щілиною в дверях. Фенні киває в його бік.

— Я почекаю.

— Ви не мусите.

— Що більше часу ти там проведеш, то довше мої пальці відпочиватимуть.

Сарайчик продуває наскрізь, а через щілину в дверях видно срібло денного світла. Чорне сидіння туалету, де-не-де витерте аж до дерева, приладнане посередині грубо обтесаної лавки з діркою. На стіні висить рулон смужок газетного паперу. Я пам’ятаю нужник за нашим домом у Кінварі, тож запах мене не шокує, однак сидіння холодне. Як буде ходити сюди під час снігопаду? Так само, напевно, тільки гірше.

Закінчивши, я відчиняю двері, обсмикуючи сукню.

— У тебе аж ребра світяться, — каже Фенні. — Закладаюся, ти ще й голодна.

Її правда. У мене в шлунку порожнеча.

— Трішки, — визнаю я.

Обличчя Фенні зморшкувате й втомлене, але очі ясні. Мені важко сказати, їй сімдесят чи сто. Вона вбрана в гарну бузкову сукню з квітковим візерунком і корсажем з брижами, і мені цікаво, чи вона сама її пошила.

— Місіс Берн не дуже добре нас годує в обід, та все ж, напевно, ти й стільки не з’їла. — Вона запихає руку в кишеню сукні й дістає маленьке блискуче яблуко. — Я завжди відкладаю щось на потім, раптом знадобиться. Вона, як поїмо, щоразу замикає холодильник.

— Не може бути!

— Ще й як може. Каже, що не хоче, аби ми там щось вишукували без її дозволу. Але зазвичай мені вдається щось та приберегти. — Вона простягає мені яблуко.

— Я не можу…

— Бери. Маєш навчитися брати те, чим люди хочуть поділитися.

У яблука такий свіжий і солодкий запах, що мій рот наповнюється слиною.

— Краще з’їж його тут, до того як ми повернемося. — Фенні зиркає на двері, а тоді на вікна другого поверху. — Ану ж піди з ним у нужник.

Хай як неапетитно це звучить, я така голодна, що мені байдуже. Я заходжу назад у сарайчик