Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Джеймсе, дай-но я надягну тобі одну з тих манишок, що я недавно купила; тоді ти тільки перевдягнеш штани і надінеш свій оксамитовий піджак, і цього буде досить. Вел любить, щоб ти був гарно вбраний.

— Манишка!— мовив Джеймс.— Тобі аби тільки гроші тринькати.

Проте він витерпів усі процедури, після яких його шия теж заблищала, і тільки пробубонів:

— Боюся, що з цього хлопчини вийде неприторенний гультяй.

Очі його були трохи жвавіші, а щоки зарум'янилися дужче, ніж завжди, коли він умостився в своєму кріслі у вітальні, чекаючи дзвінка коло вхідних дверей.

— Я влаштувала справжній званий обід,— вдоволено сказала Емілі.— Це буде корисно для Імоджен — вона тепер буває в товаристві, тож нехай звикає.

Джеймс буркнув щось невиразне, згадавши ті часи, коли Імоджен залазила йому на коліна і вони удвох бахкали різдвяними хлопавками.

— Вона буде гарненька,— промимрив він.— От побачиш.

— Вона й тепер гарненька,— відповіла Емілі.— Імоджен, напевне, зробить добру партію.

— Ти все про своє,— буркнув Джеймс.— Краще хай би сиділа вдома та дбала про матір.

Якщо з'явиться ще один Дарті й заволодіє його гарненькою внучкою, він цього не переживе! Він і досі не міг пробачити Емілі того, що колись Монтегю Дарті зачарував її так само, як і його.

— Де це Уормсон?— раптом запитав він.— Сьогодні я б хотів випити мадери.

— У нас є шампанське, Джеймсе.

Джеймс покрутив головою.

— Не те,— відмовив він.— Мені воно не до смаку.

Емілі простягла руку до каміна й подзвонила.

— Уормсоне, містер Форсайт хоче, щоб ви відкоркували пляшку мадери.

— Ні, ні!— озвався Джеймс, і кінчики його вух напружено затремтіли, а очі втупилися в якусь річ, що її бачив тільки він.— Слухайте, Уормсоне, підіть у льох і там на середній полиці останнього ряду ліворуч побачите сім пляшок, візьміть одну посередині, та, глядіть, не збовтайте її. Це останні пляшки мадери із тих, що подарував мені містер Джоліон коли ми оселилися тут,— їх відтоді ні разу не переставляли, і, мабуть, вино зберегло весь свій букет; а проте, хтозна, я не маю певності.

— Слухаю, сер,— відповів, виходячи, Уормсон.

— Я беріг його для нашого золотого весілля,— сказав несподівано Джеймс,— але в такому віці де вже мені прожити ще три роки.

— Ну ж бо, Джеймсе,— сказала Емілі.— Не говори таких дурниць.

— Треба було б мені самому принести пляшку,— пробурмотів Джеймс.— Він напевно її збовтає.

І він поринув у мовчазні спогади про ті блаженні хвилини, які він провів серед газових світильників і павутиння, коли пахощі просякнутих вином корків стільки разів збуджували його апетит перед обідами. У винах його льоху була записана історія сорока з лишком років, що минули відтоді, як він оселився в цьому домі на Парк-лейн із своєю молодою дружиною, а також історія багатьох поколінь друзів і знайомих, котрі вже давно пішли з життя; спорожнілі полиці стали неначе літописом родинних свят — усіх одружень, народжень, смертей і рідних, і знайомих. А коли він помре, вино залишиться, і він не знатиме, що з ним сталося. Його повипивають або, чого доброго, покрадуть. Та й не дивно!

З глибокої задуми його збудив прихід сина, слідом за яким з'явилася Вініфред з двома старшими дітьми.

Вони пішли до їдальні, взявши дам під руки — Джеймс із дебютанткою Імоджен, бо гарненька онука бадьорила його; Сомс із Вініфред; Емілі з Велом — вгледівши устриці, його очі враз заблищали. Буде справжня «гулянка» з шампанським і портвейном! І він відчув, що йому треба гульнути після того, що він вчинив сьогодні і про що досі не сказав нікому ні слова. Після перших двох чарок його стала тішити думка, що він тримає в кишені цю бомбу, це свідчення безмірного патріотизму або, точніше, доказ його хоробрості, якою можна похвалитися, бо стати на захист королеви та батьківщини він вирішив тільки заради марнославства. Тепер він бравий вояк, у якого в голові тільки коні та зброя; він має право похизуватися, але, звичайно, не буде цього робити. Він повідомить їх спокійно, коли настане перерва в розмові. І, продивившись меню, він вирішив, що найкраще зробити це тоді, коли подадуть «bombe aux fraises» [38]: ця страва навіює всім майже урочистий настрій. Раз чи двічі, перш ніж вони досягли цієї рожевої вершини обіду, у нього промайнула застережлива думка, що дідові ніколи нічого не кажуть! А проте старий попиває мадеру, і вигляд у нього чудовий! До того ж він має бути задоволений цим патріотичним вчинком, що змиє ганьбу шлюборозлучного процесу. Вигляд його дядечка, котрий сидів навпроти нього, теж спонукав Вела повідомити про свій намір. Дядечко Сомс такий типовий неспортсмен, що буде вельми цікаво побачити вираз його обличчя. Та й краще, щоб мати довідалася про все тепер, бо розмова віч-на-віч тільки засмутить їх обох! Йому шкода її, але, зрештою, хіба з нього не досить того, що його чекає розлука з Голлі?

Дідів голос долинув до нього наче здалеку:

— Веле, випий з морозивом трохи цієї мадери. У вашому коледжі такої не дістанеш.

Вел дивився, як густа рідина лилася в його чарку, як старе вино райдужно мінилося на поверхні; він вдихнув його пахощі й подумав: «Ну, треба починати!» Настала якраз слушна хвилина. Вел відпив трохи мадери, і по його вже розігрітих жилах розлилося приємне тепло. Швидко окинувши поглядом усіх за столом, він сказав:

— Бабусю, сьогодні я записався в кавалерійський полк.

І вихилив свою чарку, ніби випивши за успіх задуманої