Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
XXVI
В середині літа княжна Марія одержала несподіваного листа від князя Андрія зі Швейцарії, в якому він сповіщав її про чудну і несподівану новину. Князь Андрій повідомляв про свої змовини з Ростовою. Од усього листа його віяло палкою любов'ю до нареченої і ніжною дружбою та довірою до сестри. Він писав, що ніколи не любив так, як любить тепер, і що тепер тільки зрозумів і спізнав життя; він просив сестру пробачити йому те, що за свого приїзду в Лисі Гори він нічого не сказав їй про це рішення, хоч і говорив про де з батьком. Він не сказав їй цього тому, що княжна Марія почала б просити батька дати свою згоду і, не досягнувши мети, роздратувала б батька і взяла б на себе весь тягар його досади. А втім, писав він, тоді ще справу не було так остаточно вирішено, як тепер. «Тоді батько призначив мені строк рік, і ось уже шість місяців, половина минула з призначеного строку, і я залишаюсь більш, ніж будь-коли, твердим у своєму рішенні. Якби лікарі не затримували мене тут на водах, я сам був би в Росії, але тепер повернення моє я повинен відкласти ще на три місяці. Ти знаєш мене і мої взаємини з батьком. Мені нічого від нього не треба, я був і буду завжди незалежним, але зробити проти його волі, заслужити його гнів, коли, можливо, так недовго залишилось йому бути з нами, зруйнувало б наполовину моє щастя. Я пишу тепер йому листа про те саме і прошу тебе, вибравши добру хвилину, передати йому листа і сповістити мене про те, як він дивиться на все це і чи є надія на те, щоб він погодився скоротити строк на три місяці».
Після довгих вагань, сумнівів та молитов княжна Марія дала листа батькові. Другого дня старий князь сказав їй спокійно:
— Напиши братові, щоб почекав, поки помру… Недовго — скоро розв'яжу…
Княжна хотіла відповісти щось, але батько не дозволив їй і став дедалі більше підвищувати голос.
— Одружуйся, одружуйся, голубчику… Рідня гарна!.. Розумні люди, га? Багаті, га? Отож. Гарна мачуха у Миколеньки буде. Напиши ти йому, хай одружується хоч завтра. Мачуха в Миколеньки буде — вона, а я з Бур'єнкою одружуся!.. Ха, ха, ха, і йому щоб без мачухи не бути! Тільки одно, в моєму домі більше баб не треба; хай одружується, сам собі живе. Може, й ти до нього переїдеш? — звернувся він до княжни Марії: — з богом, по морозцю, по морозцю… по морозцю!..
Після цього спалаху князь не говорив більше ні разу про цю справу. Але стримана досада за синову малодушність виявилась у взаєминах батька з дочкою. До попередніх приводів для глузування додався ще один — розмова про мачуху і залицяння до m-lle Bourienne.
— Чому ж мені з нею не одружитися? — казав він до дочки. — Гарна княгиня буде! — І останнім часом княжна Марія, не розуміючи і дивуючись, стала помічати, що батько її справді починав дедалі більше наближати до себе француженку. Княжна Марія написала князеві Андрію про те, як батько сприйняв його листа, але утішала брата, подаючи надію примирити батька з цією думкою.
Миколенька і його виховання, André і релігія були утіхами і радощами княжни Марії; але тому, що кожній людині, крім того, треба мати свої особисті надії, у княжни Марії була в найглибшій таємниці її душі прихована мрія і надія, що давала їй головну утіху в її житті. Утішливу цю мрію і надію дали їй божі люди — юродиві та прочани, які одвідували її потай від князя. Чим більше жила княжна Марія, чим більше спізнавала вона життя і спостерігала його, тим більше дивувала її короткозорість людей, які шукають тут на землі утіх і щастя, працюють, страждають, борються і роблять зло одне одному для досягнення цього неможливого, облудного і порочного щастя. «Князь Андрій любив дружину, і вона померла, йому мало цього, він хоче зв'язати своє щастя з другою жінкою. Батько не хоче цього, бо бажає для Андрія більш знатної і багатої дружини. І всі вони борються, і страждають, і мучать, і псують свою душу, свою вічну душу, для досягнення благ, яким строк — одна мить. Мало того, що ми самі знаємо це, — Христос, син божий, зійшов на землю і сказав нам, що це життя є хвилеве життя, випробування, а ми все держимось за нього і гадаємо в ньому знайти щастя. Як ніхто не зрозумів цього? думала княжна Марія. — Ніхто, крім цих зневажених божих людей, які з торбинками за плечима приходять до мене з чорного ганку, боячись потрапити на очі князеві, і не для того, щоб не постраждати від нього, а для того, щоб його не призвести до гріха. Покинути сім'ю, батьківщину, усі турботи про земні блага