Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
— Я б не повірив тому, хто сказав би мені, що я можу так любити, — говорив князь Андрій. — Це зовсім не те почуття, що було в мене раніш. Цілий світ розділено для мене на дві половини: одна — вона і там усе щастя, надія, сяйво; друга половина — все, де її нема, там усе смуток і темрява…
— Темрява і морок, — повторив П'єр, — так, так, я розумію це.
— Я не можу не любити сяйва, я не винен у цьому. І я дуже щасливий. Ти розумієш мене? Я знаю, що ти радий за мене.
— Так, так, — потверджував П'єр, зворушеним і смутним поглядом дивлячись на свого друга. Чим світлішою здавалася йому доля князя Андрія, тим похмурішою здавалась своя власна.
XXIII
Для одруження треба було батькової згоди, і за цим на другий день князь Андрій поїхав до батька.
Батько з зовнішнім спокоєм, але з внутрішньою злобою сприйняв синове повідомлення Він не міг припустити, щоб хто-небудь хотів змінити життя, вносити в нього що-небудь нове, коли життя для нього вже кінчилося. «Дали б тільки дожити так, як я хочу, а потім хай би робили, що хотіли», — казав собі старий. З сином, проте, він застосовував ту дипломацію, яку він застосовував у важливих випадках. Взявши спокійний тон, він обміркував усю справу.
По-перше, одруження було не блискуче щодо рідні, багатства та знатності. По-друге, князь Андрій був не першої молодості і кволий здоров'ям (старий особливо наполягав на цьому), а вона була дуже молода. По-третє, був син, якого жаль було віддати дівчиськові. По-четверте, нарешті, сказав батько, глузливо дивлячись на сина, «я тебе прошу, відклади справу на рік, поїдь за кордон, полікуйся, знайди, як ти хочеш, німця для князя Миколи і потім, коли вже любов, пристрасть, упертість, що хочеш, такі великі, тоді одружуйся. І це останнє моє слово, знай, останнє…» — закінчив князь таким тоном, яким показував, що ніщо не змусить його змінити своє рішення.
Князь Андрій ясно бачив, що старий надіявся, що почуття його або його майбутньої нареченої не витримає випробування року або що він сам, старий князь, помре до того часу, і вирішив виконати батькову волю: зробити освідчення і відкласти весілля на рік.
Через три тижні після свого останнього вечора у Ростових князь Андрій повернувся до Петербурга.
На другий день після своєї розмови з матір'ю Наташа цілий день чекала Волконського, та він не приїхав На другий, на третій день було те ж саме. П'єр також не приїжджав, і Наташа, не знаючи того, що князь Андрій поїхав до батька, не могла пояснити собі його відсутності.
Так минуло три тижні. Наташа нікуди не хотіла виїжджати і, як тінь, бездіяльна і смутна, ходила по кімнатах, увечері потай від усіх плакала і не приходила вечорами до матері. Вона раз у раз червоніла і дратувалася. Їй здавалося, що всі знають про її розчарування, сміються і жаліють її. При всій силі внутрішнього горя, це гоноровите горе посилювало її нещастя.
Якось раз вона прийшла до графині, хотіла щось сказати їй і раптом заплакала. Сльози її були слізьми ображеної дитини, яка сама не знає, за що її покарано.
Графиня стала заспокоювати Наташу. Наташа спочатку вслухалася в слова матері, потім раптом перебила її:
— Перестаньте, мамо, я й не думаю і не хочу думати! Так, поїздив і перестав, і перестав…
Голос її затремтів, вона мало не заплакала, але заспокоїлась і вже спокійно додала:
— І зовсім я не хочу виходити заміж. І я його боюсь; тепер я зовсім, зовсім спокійна…
Другого дня по цій розмові Наташа наділа те старе плаття, яке особливо було відоме їй тим, що ранками їй у ньому було весело, і з ранку почала своє попереднє життя, від якого вона відійшла після балу. Вона, напившись чаю, пішла до зали, яку особливо любила за сильний резонанс, і почала співати свої сольфеджі (вправи зі співу). Закінчивши перший урок, вона зупинилась на середині зали і повторила одну музичну фразу, що особливо сподобалась їй. Вона прислухалась радісно до тієї (наче несподіваної для неї) чарівливості, з якою ці звуки, переливаючись, наповнили всю порожняву зали і повільно завмерли, і їй раптом стало весело. «Нащо про це багато думати, і так гарно», — сказала вона собі і стала ходити туди й сюди по залі, ступаючи по дзвінкому паркету не простими кроками, а на кожному кроці переступаючи з корочка (на ній були нові, улюблені черевики) на носок, і так само радісно, як і до звуків свого голосу, прислухаючись до цього розміреного, тупоту корочка і поскрипування носка. Проходячи повз дзеркало, вона заглянула в нього. «Ось яка я! — наче говорив вираз її обличчя при цьому. — Ну, і добре. І нікого мені не треба».
Лакей хотів увійти, щоб прибрати щось у залі, але вона не пустила його і, зачинивши за ним двері, продовжувала свою прогулянку. Вона повернулась цього ранку знову до свого улюбленого стану любові до себе і захоплення собою. «Яка чарівна ця Наташа! — сказала вона знову про себе словами якоїсь третьої, збірної мужської особи. — Гарна, голос, молода, і нікому вона не заважає, дайте тільки їй спокій». Але хоч би як давали їй спокій, вона вже не могла бути спокійною і зараз же відчула це.
У передпокої відчинилися двері з під'їзду, хтось спитав: чи вдома? і почулися чиїсь кроки. Наташа дивилася в дзеркало, але вона не бачила себе. Вона слухала звуки з передпокою. Коли вина побачила себе, обличчя її було бліде. Це був він. Вона це напевно знала, хоч ледве чула звук його голосу з-за зачинених дверей.
Наташа, бліда і злякана, вбігла до вітальні.
— Мамо, Волконський приїхав! — сказала вона. — Мамо, це жах, це нестерпно! Я не хочу… мучитися! Що ж мені робити?..
Ще графиня не встигла відповісти їй, як князь Андрій з тривожним і серйозним
