Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

— Невже? — насмішкувато здивувалася Ангеліка. — У всякому разі, для мене це новина. Ви звичайно поводилися зі мною так скромно, що цю вашу скромність можна вважати тепер просто образливою.

Вайс пообіцяв багатозначно:

— Я заслужу вибачення у вас, фрейлейн, з вашого дозволу.

— А в тієї, росіянки, ми теж спочатку питали дозволу?

Лансдорф, що прислухався до цієї розмови, заохочувально підморгнув Вайсоні і сказав голосно:

— О, виявляється, і непогрішимі теж грішать, але тільки скромно і таємно. — Він розсміявся і схвально поклав руку на Вайсове плече.

Повільно наливаючи собі коньяк, Вайс зосереджено подивився на чарку, і раптом перед ним, наче видіння, постала Люся Єгорова, така, якою вона була, якою він уперше побачив її на піонерському зборі, — тоненька, радісна, осяйна. Вона йшла поруч з прапороносцем, і рука її, піднесена в піонерському салюті, ніби затуляла обличчя від сліпучого сонця, хоча день був дощовий, похмурий. І всім, хто дивився на цю струнку, як шахова фігурка, дівчину, здавалося, що вона випромінює яскраві промені, що вона сяє сонцем Артеку.

Він покрутив головою, ніби струшуючи ману, і, піднісши чарку з коньяком до губ, багатозначно глянув у прозорі, холоднуваті очі Ангеліки.

— За ваше найпалкіше бажання, фрейлейн. Ніби здалеку, до нього долинув стишений голос:

— … мене дуже розчарувало, — розповідала Ангеліка. — Я думала, буде страта. А вони роздягалися ліниво, як перед купанням. Перемовлялися між собою, підходили по черзі до ями і навіть ні разу не глянули на нас, хоча ми були останніми, кого вони бачили перед смертю. Вони просто зухвало не вважали нас за людей. Я навіть не впевнена, бояться вони болю чи ні, розуміють, що таке смерть, чи не розуміють. І лише голі, ніби заради пристойності, прикривалися руками.

Штейнгліц реготнув:

— Ну як же, коли на страті була присутня дама… — Додав похмуро: — Працювати з росіянами — це однаково, що вчити ведмедя ловити мишей у хаті. Я ні на мить не почуваю себе з ними спокійно. Виконувати операції з такою агентурою — те саме, що цькувати зайця вовчою зграєю. Ніколи не знаєш, на кого вони кинуться — на зайця чи на тебе.

— У вас сьогодні поганий настрій, — сказав Лансдорф.

— Так, — відповів Штейнгліц, — поганий. — Повідомив стиха службовим тоном — Курсант по кличці Гога — ну, той, що брав участь у страті через повішання свого земляка, — влаштував у літаку побоїще. Майже всю групу знищено. Поранений пілот встиг зробити посадку на фронтовій території, доступній для ворожого вогню. — Стенув плечима. — А був цей Гога такий тихий, надійний, і от — знову неприємність.

Вайс підвівся і, сяючи райдужною усмішкою, підняв чарку з недопитим коньяком:

— Панине, пропоную тост за нашу прекрасну даму, фею рейху, фрейлейн Ангеліку Бюхер.

Всі змушені були піднестися.

І тоді Йоганн побачив, як запобігливо розчинилися двері ресторану і в елегантному есесівському мундирі у супроводі цілої свити чинів СД і гестапо увійшов Генріх Шварцкопф. Генріхове обличчя змінилося: змарніле, брезкло-пихате, непорушне, як у мерця. На вилицях червоні плями, очі тьмяні, запалені, губи міцно стулені. В руках він стискував стек. Вдаривши цим стеком по столику, що стояв у центрі залп, скомандував:

— Тут! — і, незадоволено глянувши на компанію, що сиділа в кутку, голосно запитав у одного з офіцерів СД: — Ви певні, що тут немає осіб, присутність яких необов'язкова?

Лансдорф підвівся з-за столу. Тієї ж миті до нього підскочив комендант і став шанобливо, але настійливо шепотіти щось на вухо.

— А мені байдуже… — голосно сказав Лансдорф. — Хоч би він був племінник самого рейхсфюрера! — І ступив до Шварцкопфа, гордовито піднявши суху сиву голову.

Полковник фон Зальц так заклопотано тер клаптиком замші скельце монокля, ніби саме від цього залежала незаплямованість його фамільної честі.

Штейнгліц невловимим, блискавичним рухом провів по стегну, і в долоні його виявився «Зауер». Він засунув руку з пістолетом під скатерть і, примружившись, спостерігав за Шварцкопфом. Не було сумніву, що він готовий захистити свого начальника.

Рухи Штейнгліца помітив гестапівець, що увійшов до залу разом з іншими супроводжуючими Шварцкопфа і залишився стояти біля дверей. Він миттю поклав на зігнутий лікоть парабелум з подовженим стволом і навів його у Штейнгліцову спину.

«Ну от, цього тільки бракувало, — подумав Йоганн. — Вскочити в халепу через те, що когось тут уколошкають. Хоча це було б цікаво і до певної міри корисно: все-таки на одну сволоту менше». Але — що зробиш! — він не мав права на таке задоволення! І хоч які неприємні були для Йоганна п'яна чванливість, гордовита пиха переконаного в своїй безкарності есесівця, хоч який огидний був сам Генріх, довелося все ж узяти на себе роль миротворця.

— Овва! Генріх! Де ти взявся, чорт забирай? — вигукнув він з ентузіазмом. Він зробив руками такий рух, ніби хотів обняти його. Щоправда, при всьому цьому Йоганн не зміг надати своєму обличчю виразу захоплення або хоч би привітності. Його очі були презирливо холодні.

Генріх здригнувся. Його п'яне, зле обличчя стало раптом жалюгідним.

— Це ти, Йоганне? — розгублено і здивовано запитав він. — Ну, знаєш, вражений! Така зустріч… — Сяючи усмішкою, обійшов Лансдорфа, ніби на його дорозі стояла не людина, а стілець, схопив Вайсову руку, притягнув до себе. Обійняв. Урочисто оголосив усім, хто його супроводив: — Панове! Рекомендую: мій найкращий друг Йоганн Вайс. — Шанобливо відрекомендувався Ангеліці, фон Зальцові, Штейнгліцу і Лансдорфу: — Маю честь — Генріх Шварцкопф. — Схилив голову, клацнув підборами, сказав вибачливим тоном — Якщо я повів себе нечемно, готовий накласти на себе будь-яке стягнення.

— Гер гауптштурмфюрер, ви завжди і скрізь дієте так рішуче? — поцікавилась Ангеліка. — Чи тільки…

— Заради бога, пробачте, — пробурчав Генріх і звернувся до Лансдорфа: — І ви теж, гер Лансдорф. — Додав значуще: — Ми з вами зустрічалися в Берліні у рейхсфюрера, коли ви зволите згадати. — Показуючи очима на Вайса, додав: — Я тоді ще запитував вас про мого друга.

«Отже, Генріх не зовсім скотина, коли говорив про мене з