Король у Жовтому - Роберт У. Чемберс
З полегшенням — глибоким, заспокійливим полегшенням — я обернувся назад до лагідного обличчя пастора та налаштувався слухати. Врешті-решт, я прийшов сюди за духовним зціленням, якого так жадав.
— Діти мої, — вів далі проповідник. — Є істина, яку найважче прийняти людському єству: йому нічого боятися. Його неможливо змусити зрозуміти, що ніщо не здатне завдати йому шкоди.
«Цікава доктрина, як на католицького священика! — подумав я. — Подивимось, як він уладнає це питання з іншими єпископами».
— Ніщо насправді не здатне зашкодити душі, — правив він своєї найспокійнішим, найчистішим з можливих голосів. — Бо…
Проте мені не судилося почути решти проповіді. Знову, невідь чому, я відвів очі від його обличчя й втупився поглядом у дальній кінець церкви. Той самий чоловік виходив із-за органа і так само йшов галереєю. Але йому забракло б часу, аби повернутися! Та й як би він міг повернутися? Я б неодмінно його побачив. Я весь похолов, серце забилося десь у п’ятах, хоча його ходіння і не мало б мене стосуватися. Я подивився на того чоловіка і вже не міг відвести погляду від його чорної постаті та білого обличчя. Порівнявшись зі мною, він через всю церкву кинув на мене погляд, сповнений ненависті, напруги, погрози та люті. Я ніколи досі не бачив такого погляду і борони мене Боже побачити знову! Після цього він зник за тими ж дверима, якими вийшов надвір менш ніж хвилину тому.
Я сидів і намагався зібрати докупи свої думки. Спочатку я почував себе, як маленька дитина, що сильно забилася: від болю перехоплює подих, не даючи литися сльозам.
Було неймовірно боляче раптом відчути себе об’єктом такої ненависті. До того ж цей чоловік видавався мені незнайомцем. Чому він так ненавидить мене? Мене, якого він ніколи раніше не бачив? На якусь мить усі інші почуття змізерніли перед цією однією-єдиною нестерпною мукою: гіркота здолала навіть страх. Проте вже наступної миті я почав обмірковувати все, що трапилося. На допомогу мені прийшло усвідомлення дивної невідповідності.
Як я вже зазначав, церква святого Барнаби — це сучасний храм. Вона маленька і добре освітлена, все довкола можна охопити одним поглядом. Органна галерея залита світлом, що ллється з високих вікон біля хорів, які навіть не оздоблені кольоровим склом.
Катедра розміщена у центральному нефі, а отже, якщо я дивився на неї, жоден рух у західній частині церкви не міг залишитися непоміченим. Коли проходив органіст, я, звісно ж, бачив його, просто помилився у часі між його першою і другою появою. Останнього разу він зайшов через інші бокові двері. У погляді, що настільки приголомшив мене, не було нічого особливого, а я — просто знервований йолоп.
Я роззирнувся навкруги. О, це місце було гідним притулком для потойбічних жахів! Чітко окреслене, розсудливе обличчя монсеньйора Ц., його вишукані манери та легкі витончені рухи — хіба цього було недостатньо, аби розвіяти мої страхи? Я глянув понад його головою і ледь втримався від сміху. Якби тільки василіск наважився заповзти до органної галереї, тендітна фігурка, що підтримувала один кінець катедрального балдахіна, який скидався на скатертину з камки, обшиту торочками, одразу ж спрямувала б на нього свою золоту трубу і здула б його геть у потойбіччя! Тихенько посміюючись з цієї уявної сцени, яка мені здавалася дуже захопливою, я сидів і кепкував із себе та всього навколо: від старої гарпії за огорожею, що змусила мене заплатити десять сантимів[38] за місце, перш ніж дозволила мені увійти (вона більше скидалася на василіска, ніж той хирлявий органіст), отже, від тієї потворної старої дами до — на жаль! — самого монсеньйора Ц. Уся побожність зникла. Я ще ніколи в житті не займався такими речами, але тепер відчував непереборне бажання глузувати.
Що стосується проповіді, то я не почув ані слова через рядки, що дзвеніли у моїх вухах, викликаючи найхимерніші та не зовсім пристойні думки:
— …здійнялося вбрання святого Павла,
повчаючи нас більше тим казанням,
ніж будь-коли святий пророкував[39].
Не було жодного сенсу залишатись у церкві надалі: мені треба вийти надвір і розвіяти цей мерзенний настрій. Цілком усвідомлюючи всю непоштивість свого вчинку, я підвівся і покинув церкву.
Весняне сонце сяяло над вулицею Сен-Оноре, поки я збігав униз церковними сходами. В одному з вуличних закутків стояв візок, повний жовтих нарцисів, блідих фіалок з Рив’єри[40], темних фіалок з Росії та білих римських гіацинтів у золотих хмарах мімози. Вулицею тинялися натовпи недільних шукачів пригод. Вертячи у руках свій ціпок, я сміявся разом з іншими. Хтось наздогнав, а потім і обігнав мене. Він не обернувся, але та ж убивча лють відбивалась у всій його статурі, що й у погляді. Я спостерігав за ним, допоки міг бачити. Навіть його вузька спина виражала загрозу. Водночас кожен крок, що віддаляв його від мене, здавалося, дивним чином наближав мою погибель.
Я поплентався далі, хоча ноги мене майже не тримали. Мене охопило почуття відповідальності за щось давно забуте і почало здаватися, наче я заслуговував на те, чим загрожував мені цей чоловік: це відчуття проникало з далеких-далеких глибин. Воно дрімало протягом усіх цих років, але воно було тут, і зараз воно постало, аби зустрітися зі мною. Однак я спробую втекти. Спотикаючись, я кинувся бігти так швидко, як тільки міг, до вулиці Ріволі, через площу Злагоди[41] і далі до набережної[42]. Хворими очима я поглянув на сонце. Воно сяяло крізь білу піну водограю, потоки якого струменіли потемнілими бронзовими спинами річкових божків, освітлювало далеку Арку[43], створену з аметистового туману, та нескінченні краєвиди сірих стовбурів і голого, ледь вкритого зеленою паростю гілля дерев. Потому я знову побачив його. Він спускався однією з каштанових алей Королівського бульвару.
Я покинув набережну, сліпо побрів Єлисейськими полями і звернув до Арки. Призахідне сонце кидало свої промені на зелений газон біля театру Рон-Пуан. Осяяний світлом, він сів на лавку поряд з матусями, що гуляли зі своїми дітьми. Він був просто недільним гульвісою, як і всі інші, як і сам я. Ледь переставляючи ноги, я пішов угору проспектом. Я знав, що кожна наша зустріч наближала чоловіка до здійснення його мети, а мене — до моєї долі. І я все ще намагався врятувати себе.
Останні промені сонця пробивалися крізь величну Арку. Пройшовши під нею, я несподівано знову зустрівся з ним віч-на-віч. Я залишив його далеко внизу, на Єлисейських полях,
