Король у Жовтому - Роберт У. Чемберс
Нарешті, отямившись одного, ранку, я побачив сонячний промінь на своєму ліжку і Джека Скотта, що сидів з книжкою поряд. Мені забракло сил, аби промовити бодай слово. Я не міг ані думати, ані згадувати. Проте коли погляд Джека зустрівся з моїм, я спромігся на слабку усмішку, а коли він кинувся до мене і запитав, чи не хочу я чогось, мені вдалось прошепотіти:
— Так… Борис.
Джек підійшов до узголів’я ліжка, аби поправити мою подушку. Я не бачив його обличчя, але почув, як він злагідна сказав:
— Треба трішки зачекати, Алеку. Ти надто слабий, щоб побачитися навіть з Борисом.
Тож я чекав і врешті-решт одужав: через кілька днів я вже міг зустрічатися, з ким хотів, але водночас я багато думав і пригадував. Відтоді як минуле знову набуло чітких обрисів у моїй свідомості, я ні хвилини не вагався стосовно того, що маю зробити, коли настане час. Я був переконаний, що Борис вчинив би так само. Я знав, що він побачив би все точнісінько так, як побачив я. Більше я нікого не кликав. Я не запитував, чому від них не прийшло жодної звістки, чому протягом того тижня, що я пролежав, одужуючи, ніхто не промовив їхніх імен. Поглинутий роздумами над тим, як бути далі, і слабкою, але відчайдушною боротьбою з відчаєм, я просто змирився мовчанкою Джека, бо вважав, що він боявся про них заговорити, аби не викликати в мене бажання їх побачити.
Разом з тим мене постійно цікавило питання: що станеться, коли для всіх нас життя розпочнеться знову? Ми поновимо наші стосунки у тому вигляді, в якому вони були до хвороби Женев’єви. Ми з Борисом поглянемо одне одному в очі, і в цьому погляді не буде ні злостивості, ні страху, ні недовіри. Я ще трохи побуду з ними, у затишку їхньої домівки, а потім, без виправдань чи пояснень, зникну з їхнього життя назавжди. Борис зрозуміє, а Женев’єва… Що ж, єдиною втіхою стане те, що вона ніколи не дізнається. Мені здавалося, що я збагнув сенс того обов’язку, думка про який не покидала мене у всіх моїх мареннях, і знайшов єдино правильне рішення. Тож того дня, коли я відчув, що цілком готовий, я покликав Джека і сказав:
— Джеку, приведи мені Бориса просто зараз і перекажи мої щирі вітання Женев’єві.
Тоді нарешті він дав мені зрозуміти, що вони обоє мертві, і я впав у несамовите шаленство, що рознесло на друзки весь запас моєї міцності, накопичений за час одужання. Я сатанів і проклинав себе знову і знову… За кілька тижнів, цілком здолавши недугу, що була повернулася з її нескінченними мареннями, я відчув себе двадцятиоднорічним юнаком, юність якого безповоротно минула. Здавалося, що поріг можливих страждань було подолано, і коли одного дня Джек вручив мені листа з ключами від будинку Бориса, я прийняв їх без тремтіння в руках і попросив розповісти про те, що трапилося. З мого боку було жорстоко запитувати його про це, але я нічого не міг із собою вдіяти. Він стомлено сперся на свої худі руки і тихо розпочав розповідь, що роз’ятрила рану, яка вже ніколи не загоїться.
— Алеку, якщо тільки ти не знаєш чогось, про що мені невідомо, навряд чи ти зможеш краще за мене пояснити те, що сталося. Мені здається, що ліпше б тобі не чути усіх цих подробиць, але ти маєш знати їх, інакше буде марно взагалі щось розповідати. Бог свідок, я волів би промовчати… Говоритиму стисло.
Того дня, коли я полишив тебе на лікаря і повернувся до Бориса, я застав його за роботою над «Мойрами». Він сказав, що Женев’єва заснула під дією ліків. За його словами, вона була сама не при собі. Борис продовжував працювати, більше не зронивши і пари з вуст, а я спостерігав за ним. Незабаром я помітив, що третя фігура у групі — та, що дивиться просто перед себе, — мала його обличчя… Не таке, яким ти його запам’ятав, але те, яким воно було тоді і до самого кінця. Це одна з тих речей, для яких я хотів би знайти пояснення, але ніколи не знайду.
Тож він працював, а я спостерігав за ним у тиші, і так ми просиділи майже до півночі. Далі ми почули, як швидко прочинились і зачинилися двері, а потім якийсь рух у сусідній кімнаті. Борис кинувся туди, я за ним, але було занадто пізно. Вона лежала на дні басейну з руками, схрещеними на грудях. Після цього Борис вистрелив собі у серце. — Джек замовк, на його очі набігли сльози, щоки смикнулися. — Я переніс Бориса до його кімнати. Потім повернувся і випустив увесь той бісів розчин з басейну, повідкривав усі крани і відмив мармур від найменшої краплі тієї рідини. Нарешті я наважився спуститися сходами на дно басейну і побачив, як вона там лежить — біла наче сніг. Коли я нарешті вирішив, як краще вчинити, то пішов до лабораторії і одразу ж вилив усі запаси рідини з резервуара в стічну трубу, туди ж вихлюпнув вміст кожної чаші та пляшки. У каміні лежало трохи дров, тож я запалив вогонь, зламав замок на дверях кабінету Бориса і спалив усі папери, усі записи і щоденники, що знайшов там. Киянкою зі студії я розтрощив усі порожні склянки, змів осколки у відро, відніс їх до підвалу і висипав у розбурханий вогонь печі. Я шість разів спускався у підвал, допоки не лишилось жодного сліду, що допоміг би відновити формулу, яку винайшов Борис. І тільки тоді я викликав лікаря. Він виявився доброю людиною, тож разом ми змогли приховали все це від громадськості. Без його допомоги мені б таке ніколи не вдалося. Наприкінці ми розрахувалися зі слугами та відправили їх у село. Старий Розіо попіклується про них і заспокоїть розповідями про те, що Борис і Женев’єва подорожують далекими землями, з яких не скоро повернуться. Ми поховали Бориса на маленькому кладовищі у Севрі. Лікар — насправді добра людина, здатна поспівчувати тому, хто більше не може витримувати тягаря життя. Він дав мені посвідку про смерть Бориса внаслідок серцевої недуги, не поставивши
