Дай сили заплакати. Роман-видіння - Дмитро Михайлович Кешеля

— Знаю, ти весь час згадував про людину з мого сну. І коли мене не стало, ти винив і його.

— Так! Мені здавалося, що він знав усе наперед.

— Знав.

— Так хто ж він?

— Мій хранитель.

— А чому ж тоді він не вберіг тебе?

— Саме так і вберіг мене.

— Нічого не розумію, — здивовано опустив руки я.

— Щоби здобути безсмертя, кожен мусить пройти через смерть, — ухильно відповіла Віоланна.

Я тут же зловив себе на тому, що відколи ми зустрілись, жодного разу не вимовив при Віоланні слово «смерть». Це було схоже на те, коли зустрічаємось із покійними у сні. Достеменно знаємо: перед тобою померлий, ти спілкуєшся з ним і весь час хочеш його спитати, чи знає він, що помер. Навіть кортить запитати: «Та як там тобі?». Але ти соромишся. Спілкуєшся далі з покійником, наче із живим, інтелігентно вдаючи, що нічого не сталось. Так було і тепер. Але тут я запитав:

— Віоланно, а ти знаєш, що померла?

— Звичайно.

— Тоді скажи, що таке смерть?

— Смерть — невід’ємна частина життя.

— Але ж смерть і життя — несумісні?

— Розумієш, смерть — слово, придумане людиною. Насправді смерть — це просто новий черговий етап життя. Чи простіше, смерть для людини, як гірський перевал для вічного мандрівника, — подолавши його, очам відкриваються зовсім нові, ще не бачені простори, краєвиди і світи.

І направду передати те, що відкривалося тут перед зором, людською мовою неможливо. Бракло слів, аби описати гру кольорів, гармонію звуків, картин, які з’являлися на довколишніх овидах.

Ось серед гарячої пустелі, палахкотячи в зелено-синьому мареві, почало виринати місто. Десятки караванів із галасливими погоничами, наче дзюркотливі струмки, стікалися до нього. Залунали загадкові мелодії, схожі на східні мотиви, до них вплелись наспіви чудових жіночих голосів. Та раптом все застигло, знявся вітер, і велетенські хмари пісків огорнули місто. За якусь мить давні палаци, храми, мармурові вежі і стіни покоїлися в обіймах мовчазних пісків.

— Те, що ти побачив водномить, за земними мірками тривало тисячоліття, — сказала Віоланна.

Складалося враження, що переді мною з неймовірною швидкістю постійно прокручувалась уся історія людства. На світло-зелених просторах, які чомусь оберталися помаленьку, наче гігантські кола, бродили юрби первісних людей, на квітучих луках паслися стада незвичайних велетенських тварин, шикувалися легіони воїнів, пливли в невідомі світи кораблі, виростали міста, зароджувались і йшли в небуття держави і цивілізації…

Схожі картини час од часу з’являлись у небесах над Рекестром… Та мою увагу найбільше привернуло велетенське місто, що, осяяне тепло-ніжними малиновими вогнями, здіймалось на горизонті праворуч. Звідси, з височини, своїми обрисами воно нагадувало журавля, який тільки-но злетів і розправив крила. Десятки, сотні голубих водних артерій, що упокорено текли до поселення, утворювали гігантське дерево, яке голубим гіллям обснувало місто зусібіч.

Від симетрії і гармонійної краси палаців, будівель, архітектурних ансамблів захоплювало дух. Найбільше вражав храм у вигляді сонця, зведений на центральній площі. Від нього дванадцятьма променями розходилися рівнесенькі стрімкі вулиці. Пообіч них сяяли сніжно-білі, куполоподібні будівлі, гробниці, невеличкі парки, сквери, обсаджені квітучими кущами пагорби. У височині над містом постійно кружляли літаючі апарати. Вони були схожі на величезні морські мушлі і кольором нагадували квіти рожевої магнолії.

Вулицями міста поважно ходили люди-велетні майже триметрового зросту, з довгими золотистими кучерями, у сріблом розшитих й оздоблених коштовними каменями голубих туніках.

— Господи, та це ж… — мені перехопило подих.

— Це і є Атлантида, — втрутилася Віоланна, — найзагадковіший континент, який упродовж століть не дає спокою і настійно бентежить уяву людства.

— Але ж вона, Атлантида, загинула.

— А що — цьому є докази?

— А хіба її не було в земній історії?

— Звичайно, була.

— Тоді що сталось?

— Атлантида не зникла, не згинула, а перемістилась у просторі. Вона вичерпала час, відведений їй на землі.

— Як це зрозуміти?

— Атлантам, які населяли Атлантиду, були надані величезні можливості. Завдяки своєму духовному вдосконаленню вони сягнули неймовірного: силою думки могли переміщати багатотонні брили, вільно пересуватись у часі і просторі, використовувати енергію сонця і зірок для лікування і продовження життя. Тисяча земних років — середній вік пересічного атланта. Мешканці Атлантиди стояли на межі відкриття безсмертя. Але на якомусь етапі вони, яким було під силу все, не змогли пересилити первісні інстинкти — жадобу, заздрість, зверхність, підступність, марнославство. Купаючись у багатстві і розкошах, атланти вирішили, що цього недостатньо, і почали завойовувати нові території, знищувати сусідів. Більше того, вони повірили, що все, чого досягли, мають завдяки власним достоїнствам, а не завдяки Всесвітньому розуму.

— А хіба він справді існує і має вплив на хід людської історії? — запитав спантеличено.

— Я тобі і так дуже багато повідала, — мовила стурбовано Віоланна. — Можливо, вже і перейшла межу. Але ти мусиш знати, що жодна подія, жодне найменше відкриття на Землі не відбулися без участі Всесвітнього розуму. Великі вчені, філософи, художники, музиканти — всього-на-всього провідники Великого Творця.

— Ти хочеш сказати, як у Біблії: без волі Всевишнього не впаде волосина з голови людської.

— Приблизно так. Про це насампочатку свого існування знали й атланти, проте істину цю воліли забути і зігнорувати. І були покарані.

— Але ж вони є… існують. Хоча і, як ти кажеш, переміщені в інші світи.

— Вони справді не зникли. Проте навіки зупинились у своєму розвитку. Так, як тепер, атланти існували багато тисячоліть тому. Так само існуватимуть ще через тисячоліття. І нинішні цивілізації підуть уперед, сягнуть небаченого і нечуваного, а Атлантида залишиться замурованою в часі. Так поплатилася найперша цивілізація за гординю і намагання вивищити себе над Вищим розумом.

— Можливо, я торкаюся таїни, котру мені не велено чіпати. Але, коли можеш, скажи: Творець… Творець єдиний — він існує? — запитав із острахом я.

Віоланна подивилась кудись удалечінь, де то спалахували, то згасали, мерехтячи, величезні сувої просторів, відтак пильно глянула на мене і роздумливо мовила:

— Так, Творець єдиний, але Бог для кожного народу, для кожної окремої людини — свій.

— Отже, життя на Землі — це не результат збігу неймовірних обставин, як твердить наука?

— Людство завжди любить міфи, бо з міфами легко жити, а ще легше на них заробляти, — усміхнулась Віоланна. — І віра в те, що колись мертва матерія волею випадку ожила, — найбільший міф, який собі придумало людство. Але вірити в це так само наївно, як вірити в те, що холодне і безмовне каміння колись таки пустить коріння, проросте зеленим листям, зацвіте і дасть плоди.