Дай сили заплакати. Роман-видіння - Дмитро Михайлович Кешеля
— Я не впевнена… я боюсь про це казати…
— Але ж тоді кому, як не мені?
— Ні… не тепер… облиш мене. Не питай ні про що! — Віоланна благально подивилася на мене, міцніше стиснула мою долоню, і ми рушили далі в бік Польщі. А за нами, навзирці, тихенько, побожно, наче глибоко віруюча селянка на прощу, йшла осінь. Піднімалася все вище у гори і ставала поважнішою і красивішою. На одному із кущів глоду Віоланна помітила величезного барвистого метелика.
— Ти бачиш, це її душа, — мовила, приходячи помалу до тями після потрясіння від несподіваної зустрічі.
— Чия душа?
— Душа осені. Ось цей метелик на кущі глоду — барвиста душа осені. Осіння душа така ж кольорова, як цей пізньоквітучий метелик. Правда, як гарно…
При цих словах Віоланна умовкла, почала в’янути, раптово відпустила мою руку і присіла на пеньок біля струмка.
— Я його знаю. Я його бачила. Він мені знайомий! — раптом закричала, обхопивши голову руками.
— Що з тобою? — схопився я.
— Як тільки почула голос, зрозуміла — це він! Той чоловік біля церкви!
— Він що — вчинив тобі щось лихе?
— Ні. Я одразу зрозуміла, що знаю його.
— Звідки?
— І саме того не відаю. Але знаю його. Я зустрічалася з ним! — майже істерично кричала Віоланна.
— Де ти його могла бачити?
— У снах. Я постійно з ним зустрічалась у снах. Це були не мої… це були чиїсь чужі сни… чужі сни у моїх снах, сни про чуже життя… Але їх чомусь постійно бачила я! І в тих снах про невідоме життя неодмінно з’являвся той чоловік, якого ми бачили біля церкви. Це він! Так. Це він приходив у мої сни з чужими снами.
— А він що — приносив страшні видіння і лякав тебе?
— Ні! Навпаки, чужі сни про невідоме мені життя навдивовижу прекрасні. Вони настільки заворожливі, м’які і божественно теплі, що, коли прокидаюсь, мені не хочеться повертатись із тих видінь у цей світ.
— Чому ж тоді так перелякалася?
— Мені страшно від того, що чоловік вийшов зі снів і став реальністю, що я його побачила і в цьому житті.
— А чому він поблагословив нас?
— Не знаю… але тільки він поклав мені долоню на чоло, я відчула, що ті чужі сни і видіння вмить прокинулися у мені, ожили і стали вже моїми. З тої миті постійно відчуваю: життя і видіння чужих снів я колись пережила, а може, ще тільки переживу. Але воно вже моє. Я дивлюся вперед, на гори, а бачу тільки прямісіньку дорогу з тих снів. Вона гладенька… світиться, наче зі скла.
Я глянув у той бік, куди дивилася Віоланна, але, крім згорблених гір, що висіли на обрії в напівпрозорому синьому мареві, нічого не побачив.
Під обід ми вийшли на вершину, під якою лежало втомлене тітчине село.
— Давай сядемо, щось змучилася, — попросила Віоланна.
— Не будемо. Он лишилося зійти схилом — і ми на місці, — не погодився я.
Віоланна вже сіла на величезний валун, втерла чоло і підвела голову у височінь. Небеса, виполоскані першим осіннім нічним дощем, здіймалися над нами і горами, як велетенські голубі куполи новозбудованих храмів. Вони слалися навкруги, як знаки великої мудрості і зрілості. І хоч було навдивовижу тихо, всюди відчувалася музика небес.
Це та пора, коли до людини приходить все менше слів, а все більше спогадів і снів. Це не просто осінь природи. Це і осінь людини. Вона невидима, як і музика небес. Вона легенька і ніжна, як срібні павутинки бабиного літа. Того печального літа, яке раптом одного ранку людина побачить у себе на скронях…
Віоланна, заплющивши очі, звела голову до небес і наче вслухалася в чийсь далекий-далекий голос, а потім:
— Мені треба додому, — раптом простогнала з якимось відчаєм.
— Ми ж завтра повернемось, — заспокоїв я. — Переночуємо в тітки і першою електричкою повернемось.
— Ні, ти не зрозумів, — мовила, не відводячи очей від небес. — Мені треба не туди, під Ловачку. Мені до істинного дому. Я недавно почула той клич! І чимдалі більше відчуваю — мені треба додому.
— А хіба в тебе є десь ще інший дім? — здивувався я.
— Так! І в тебе він теж є. Просто ти ще про нього не знаєш. Але він є!
12
— …Так це і є той дім, якого ти прагнула? — запитав я Віоланну, оглядаючи нескінченні простори.
Вона умиротворено всміхнулась і тихо мовила:
— Людина — невід’ємна частина того, що у земному житті називають безмежним космічним простором. Тому розуміння дому дуже відносне.
— Але я так зрозумів: після того, як ти мене покинула, потрапила в те місце…
— Як мало ти знаєш, — перебила Віоланна. — Найбільша загадка людського життя в тому, що ми ніколи не знаємо, що покидаємо на землі і що нас чекає після земного буття.
— А ти можеш мені на це відповісти?
— Ні!
— Чому?
— Твій час ще не настав. Тобі довго ще треба йти до тієї межі, від якої починається істинне пізнання.
У цей час почувся тихий шерех, схожий на далекий голос дощу. Я оглянувся. Не відаю, наскільки це було далеко, але мені здалося, що зовсім поруч спалахнуло зелене сяйво. Воно могутнім об’ємним променем шугонуло вглиб безкінечності, утворюючи широке полотно, схоже на дорогу. Направду це був таки шлях. Обабіч нього почали миттєво, наче з повітря, з’являтися зелені дерева і кущі. Вони були дивовижні, схожі на візерунки, мальовані морозом на віконних шибках. Чимдалі дорога набувала реальних обрисів.
І раптом на ній з’явився — теж ніби з повітря — чоловік із пишним, до пліч, золотистим волоссям, у довгому, до землі, біло-срібному плащі і з… Я спершу здригнувся й одразу закляк. Так, з голубими-голубими очима. Це був той молодий чоловік, схожий на ангела, який зустрівся нам біля старенької церкви в горах. Одна відмінність: тоді він був у чорних одежах, а нині — у біло-золотих.
— Віоланно, подивися — це він! — вигукнув я.
— Так… я бачу, — спокійно відповіла.
— Пам’ятаєш, ми зустрілись там, коло церкви… Він благословляв нас.
Чоловік у біло-золотистих одежах наблизився до нас, глянув на Віоланну. Далі, покірно схиливши голову, поклонився їй і навдивовижу спокійно попрямував по дорозі, що тихо слалася йому під ногами у безмежну далечінь.
— Ти що — не пам’ятаєш? Там, коло церкви…
— То був сон, — мовила Віоланна.
— Який сон? Ми ж обоє бачили.
— Ми дивилися один сон. Вірніше, ми обоє бачили мій сон. І цей чоловік — людина з мого сну.
— Але я пам’ятаю, я й
