Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

Якщо ангел божий в чарці

Піднесе щось інше вам,

Ви подякуйте за ласку

І скажіть, хай вип'є сам.

— Отож-бо, — підтвердив Нік. — Як на мене, він кращий чолов'яга, ніж Уолпол.

— Та звісно, що кращий, — погодився Білл. — Зате Уолпол кращий письменник.

— Не знаю, — сказав Нік. — Честертон — класик.

— Уолпол теж класик, — стояв на своєму Білл.

— Нехай би вони обидва були тут, — сказав Нік. — Ми б завтра взяли їх з собою рибалити до Воя.

— Слухай, давай уп'ємося, — запропонував Білл.

— Гаразд, — погодився Нік.

— Мій старий нічого не скаже, — запевнив Білл.

— Ти певен? — спитав Нік.

— Знаю, що кажу, — відповів Білл.

— Я вже й так трохи захмелів, — мовив Нік.

— Нічого ти не захмелів, — заперечив Білл.

Він підвівся з підлоги й узяв пляшку з віскі. Нік підставив свою склянку. Його очі невідривно дивились на склянку, поки Білл наливав у неї віскі.

Білл наповнив склянку до половини.

— Води долий собі сам, — сказав він. — Тут ще якраз мені лишилося.

— А більше нема? — спитав Нік.

— Та є скільки хочеш, але батько дозволяє пити тільки з початої пляшки.

— Зрозуміло, — мовив Нік.

— Він каже, ті, що починають пляшку, стають п'яницями, — пояснив Білл.

— Авжеж, — мовив Нік. То була для нього новина. Йому таке ніколи й на думку не спадало. Він-бо завжди вважав, що п'яницями стають ті люди, які п'ють на самоті.

— Як він, твій батько? — шанобливо спитав він.

— Та нічого, — відповів Білл. — Хіба що часом трохи шаленіє.

— Він чудовий чолов'яга, — сказав Нік. Тоді взяв глечик і долив у свою склянку води. Вона поволі змішувалася з віскі. Віскі у склянці було більше, ніж води.

— Що правда, то правда, — погодився Білл.

— Мій старий теж пристойний, — сказав Нік.

— Та певно, що так, — підтвердив Білл.

— Він каже, що за все своє життя не випив жодної чарки, — промовив Нік таким тоном, ніби сповіщав про якийсь науковий факт.

— Ну, він же лікар. А мій старий — художник. Це різні речі.

— Він багато чого пропустив у житті,— сумно сказав Нік.

— Хто знає,— зауважив Білл. — Нема лиха без добра.

— Він сам каже, що багато пропустив, — признався Нік.

— Та й мій батько знав скрутні часи, — сказав Білл.

— Отож воно одне на одне й виходить, — підсумував Нік.

Вони дивилися на вогонь і думали про цю глибоку істину.

— Піду-но принесу з задньої веранди якусь поліняку, — обізвався Нік. Дивлячись у камін, він помітив, що вогонь починає пригасати. До того ж йому хотілося показати, що він може пити й водночас чинити цілком розважливо. То дарма, що його батько ніколи не випив і чарки, — однаково Білл не зможе впоїти його, Ніка, аж поки сам не вп'ється.

— Візьми там великий буковий оцупок, — сказав Білл. Він також поводився дуже свідомо й розважливо.

Ідучи назад через кухню з оцупком у руках, Нік по дорозі скинув з кухонного столу каструлю. Він поклав оцупок і підняв каструлю. В ній мокли сушені абрикоси. Нік ретельно позбирав з підлоги всі абрикоси, — деякі закотились аж під плиту, — і поскладав назад у каструлю. Тоді залив їх водою з відра, що стояло біля столу. Він дуже пишався собою. Все, що він чинив, було напрочуд розважливе.

Він заніс оцупок до кімнати. Білл підвівся з крісла й допоміг йому покласти те поліно в камін.

— Оце-то поліняка, — мовив Нік.

— Я навмисне приберіг на негоду, — сказав Білл. — Такий оцупок горітиме цілу ніч.

— Та ще й на ранок жар залишиться, щоб вогонь розпалити, — докинув Нік.

— Авжеж, — погодився Білл. Вони вели розмову у високому стилі.

— Давай вип'ємо ще, — запропонував Нік.

— Здається, десь тут у шафці є ще одна почата пляшка, — сказав Білл.

Він став навколішки у кутку перед шафкою і видобув з неї гранчасту пляшку.

— Це вже шотландське, — мовив він.

— Я принесу води, — сказав Нік.

Він знову пішов до кухні й, узявши ківшика, наповнив глечик холодною джерельною водою з відра. Повертаючись назад через їдальню, він проходив повз велике дзеркало і подивився на себе. Власне обличчя видалось йому незнайомим. Нік усміхнувся до тієї подоби у дзеркалі, і вона вищирилась у відповідь. Він підморгнув їй і пішов далі. То було не його обличчя, але це нічогісінько не важило.

Білл уже налив віскі у склянки.

— Щось наче забагато, — мовив Нік.

— Не для нас, Вімідже, — відказав Білл.

— За що ж вип'ємо? — спитав Нік.

— Давай за риболовлю, — запропонував Білл.

— Гаразд, — погодився Нік. — Панове, я піднімаю тост за риболовлю.

— За всяку риболовлю, — докинув Білл. — Скрізь і всюди.

— За риболовлю, — повторив Нік. — За неї і вип'ємо.

— Це краще, ніж бейсбол, — сказав Білл.

— І порівняти не можна, — підхопив Нік. — Як ми могли стільки говорити про той бейсбол?

— То була помилка, — визнав Білл. — Бейсбол — гра для неотес.

Вони спорожнили склянки до денця.

— А тепер вип'ємо за Честертона.

— І за Уолпола, — додав Нік.

Нік налив у склянки віскі. «Білл долив водою. Вони подивились один на одного. Обом було напрочуд легко на серці.

— Панове, — промовив Білл, — я піднімаю тост за Честертона і Уолпола.

— Прошу випити, панове, — докинув Нік.

Вони випили. Білл знову налив в обидві склянки. Вони сіли у великі крісла перед каміном.

— А ти тоді дуже мудро вчинив, Вімідже, — сказав Білл.

— Коли це? — спитав Нік.

— Коли дав відкоша тій Мардж, — пояснив Білл.

— Мабуть, що так, — мовив Нік.

— То був єдиний вихід. Якби ти цього не зробив, то був би тепер удома й тяжко працював, щоб збити грошей на одруження.

Нік промовчав.

— Коли вже чоловік одружився, то вважай, що пропав без вороття, — провадив Білл. — Нічого вже йому в житті не лишилося. Анічогісінько. Ані бісового дріб'язку. Пропаща він людина. Ти ж сам бачив тих жонатих.

Нік мовчав.

— Їх одразу видно, — не вгавав Білл. — Такий у них вгодований, жонатий вигляд. Пропащі люди.

— Та певно, — мовив Нік.

— Може, воно й зле, отак розлучатися, — сказав Білл. — Але ж завжди знайдуться дівчата, в яких можна закохатись, і все буде гаразд. Закохуйся собі на здоров'я, тільки не давай їм занапастити тебе.

— Еге ж, — мовив Нік.

— Якби ти одружився з нею, то мусив би одружитись і з усіма її родичами. А згадай-но її матусю й отого типа, за якого вона вискочила заміж.

Нік кивнув головою.

— Ти тільки уяви собі, як вони весь час товклися б у твоєму домі, і як ти ходив би до них у неділю обідати й запрошував їх до себе, і як та стара без кінця