Ловець повітряних зміїв - Халед Хоссейні

Востаннє я бачив, як Гассан ловить змія, взимку 1975-го.

Зазвичай у кожній околиці влаштовували власні змагання. Але того року турнір був у моєму районі, Вазір-Акбар-Хані, а до участі запросили ще декілька: Карт-е-Чар, Карт-е-Парван, Мекро-Раян і Кот-е-Санґі. Хоч куди поткнися, а тільки й розмов було, що про майбутні змагання. Подейкували, буцімто намічається найбільший турнір за минулі двадцять п’ять років.

Одного зимового вечора, коли до визначного змагання залишалося всього чотири дні, ми з бабою сиділи в його кабінеті на туго набитих шкіряних кріслах при світлі каміна. Попивали чай, розмовляли. Алі подав вечерю трохи раніше — картоплю та рис із приправленою карі цвітною капустою — і пішов до Гассана спати. Баба натоптував люльку, а я збирався просити його, щоб він розповів історію про ту зиму, коли зграя вовків спустилася з гератських гір і змусила всіх сидіти по домівках аж цілий тиждень. І тут батько чиркнув сірником і знічев’я сказав:

— Мабуть, ти виграєш цьогорічний турнір? Як думаєш?

А я не знав, що й думати. Чи що казати. Може, так і станеться? Може, батько щойно тайкома дав мені ключ? Мені добре вдавалося збивати зміїв. Навіть дуже добре. Кілька разів я наближався до перемоги в зимовому турнірі — якось аж опинився у фінальній трійці. Та наблизитися і виграти — не одне й те саме, правда ж? Баба не наближався. Він вигравав, тому що переможці виграють, а решта просто розходиться. Батько звик до перемог, він брав гору в усьому, чого прагнув. Хіба ж він не мав права очікувати того самого від сина? А якщо лишень уявити, що я справді виграю...

Баба курив люльку і говорив. А я вдавав, що слухаю. Але насправді зовсім не слухав — не міг, тому що безневинний батьків коментар посіяв зернятко в моїй голові: впевненість, що цієї зими я виграю турнір. Я збирався перемогти. Інакше й бути не могло. Я виграю, я впіймаю останнього змія. А потім принесу його додому та покажу бабі. Доведу йому раз і назавжди, що його син гідний поваги. Тоді, можливо, я нарешті перестану бути привидом у цьому будинку. І я вже полинув у мрії: уявив розмови та сміх за обідом — замість тиші, яку лише деколи порушує брязкіт столового срібла та принагідне бурчання. У моїй уяві поставало, як ми в п’ятницю їдемо батьковою машиною в Пагман, зупиняючись дорогою біля озера Карґа, щоб перекусити смаженої форелі з картоплею. Або як ми йдемо в зоопарк, щоб подивитися на лева Марджана, і баба, можливо, навіть не позіхає і не зиркає раз у раз на свій годинник. Хтозна, може, баба прочитає одне з моїх оповідань. Я написав би для нього сотню, якби він прочитав бодай одненьке. Можливо, він, як і Рахім-хан, називатиме мене «Амір-джан». І, можливо, я лише припускаю, батько нарешті пробачить мені вбивство матері.

Баба розповідав, як колись, такого ж відповідального дня, підрізав чотирнадцять повітряних зміїв. Я усміхався, кивав, сміявся, коли треба, але не чув практично ні слова. Тепер у мене була місія. І я не міг підвести бабу. Цього разу аж ніяк не міг.

Увечері напередодні турніру неабияк сніжило. Ми з Гассаном сиділи за курсі та грали в панджпар, а вітер шарпав гілки дерев, і вони стукали в наше вікно. Того дня я попросив Алі зробити для нас курсі: поставити електрообігрівач під невисокий столик і накрити столик важкою стебнованою ковдрою. Довкола столика Алі розклав матраци й подушки — так щедро, що там могло б усістися, заховавши ноги, зо двадцятеро людей. У такі сніговійні дні ми з Гассаном зазвичай зручно вмощувалися за курсі та грали в шахи чи карти — здебільшого в панджпар.

Я побив Гассанову бубнову десятку, потім виклав двох валетів і шістку. У сусідній кімнаті, у своєму кабінеті, баба обговорював справи з Рахімом-ханом і ще кількома чоловіками — серед них я впізнав і Ассефового батька. За стіною чутно було скреготливий голос ведучого новин на «Радіо Кабул».

Гассан побив шістку та забрав валетів. По радіо Дауд-хан повідомляв щось про іноземні інвестиції.

— Він каже, що колись і в Кабулі буде телебачення, — сказав я.

— Хто?

— Дауд-хан, ти, бамбуло, наш президент.

Гассан хихикнув.

— Кажуть, в Ірані воно вже є, — відповів.

Я зітхнув.

— Ох вже ці іранці...

Для багатьох хазарейців Іран був чимось священним — гадаю, тому що більшість іранців була шиїтами, як і хазарейці. Та я добре пам’ятав те, що сказав того літа про іранців мій учитель: вони широко всміхаються і єлейно говорять, але, поплескуючи тебе по плечі однією рукою, другою витягають з твоєї кишені гаманець. Я розповів про це бабі, а він сказав, що мій учитель — один із заздрісних афганців, які не можуть змиритися з тим, що Іран здобуває дедалі більшу владу на теренах Азії, а тим часом нашу країну, Афганістан, більшість людей у світі навіть на карті знайти не зможе. «Таке боляче говорити, — сказав він, стенувши плечима, — але хай краще болить правда, ніж утішає брехня».

— Колись я тобі його куплю, — промовив я.

Гассанове обличчя засяяло.

— Телевізор? Чесно?

— Аякже. І то навіть не чорно-білий. Тоді ми вже, мабуть, виростемо. Але я роздобуду для нас два телевізори. Один тобі, другий собі.

— Я поставлю свій на столі, на тому, де лежать мої малюнки, — сказав Гассан.

Від його слів мені стало якось трішки сумно. Сумно через те, ким був Гассан і де він жив. Він просто прийняв той факт, що до старості житиме у своїй глиняній хижці на подвір’ї — так само, як і його батько. Я витягнув останню карту, розіграв пару королев і десятку.

Гассан забрав королев.

— Думаю, завтра ага-сагіб дуже тобою пишатиметься.

— Справді так думаєш?

— Іншалла, — сказав Гассан.

— Іншалла, — луною повторив я, хоча «якщо на те Божа воля» звучало з моїх вуст не надто переконливо. І це була ще одна Гассанова риса. Він був такий збіса праведний, що ти при ньому завжди чувся ошуканцем.

Я побив його короля та розіграв свою останню карту —