І раптом стукіт у двері - Етгар Керет

Шнейдер обдивлявся все навколо Ронеля із нав’язливою грайливістю дурнуватого і не надто чутливого шнауцера.

— Він не розуміє, — вибачилась Альма. — Він відчуває запах Дарка на вашому одязі й думає, що він тут.

— Я знаю, знаю, — сказав Ронель кивнувши і без причини вибухнув плачем. — Але ні, його тут немає. Мабуть, він уже загинув. Під колесами автомобіля. А може, якісь дітлахи його замучили десь у парку, гасячи об нього сигарети, а може, його схопили міські гицлі...

Альма, втішаючи, поклала йому руку на плече, і навіть попри те, що її рука була вогка від поту, у цій вогкості було щось приємне, щось лагідне та живе.

— Гицлі не працюють ночами, а Дарко — розумний пес. Його не могла збити машина. Якби це Шнейдер... — промовила вона, кинувши на свого улюбленого шнауцера сумовитий, люблячий погляд, який вродливі дівчата завжди резервують для своїх потворних подружок, — тоді треба було б хвилюватись. А Дарко знає, як про себе подбати. Я бачила, як він виє біля входу до вашого будинку. Щойно на вашому килимку він гриз крадену кістку.

Ронель міг зателефонувати Нееві й запитати, чи повернувся Дарко, але вирішив піти додому. Це було недалечко і, так чи інакше, коли Альма зуміла переконати його, що Дарко може бути там, він не хотів, щоб Неева була тією особою, що повідомить йому добрі новини. «Ми повинні були розлучитися давним-давно», — подумав він. Він пригадав, як одного разу подивився на Нееву, коли вона спала, й уявив жахливий сценарій, у якому вона гине внаслідок терористичного акту. Йому було би шкода, що він обманював її, і він би розплакався у прямому ефірі шестигодинних новин від провини, вміло замаскованої під справжнє горе. Тепер він згадує, що та думка була сумною і страшною, але, на його подив, вона також принесла йому відчуття певного полегшення. Немовби її існування, що нищило його життя, могло відкрити простір до чого іншого — із кольорами, запахами та яскравістю. Але перш ніж він міг знову почуватися винним від цього відчуття полегшення, у сценарій увірвалася Ренана, і тепер Неева більше не була його частиною: вона одразу ж переїхала до нього, спочатку для заспокоєння і підтримки у важку годину. І тільки потім залишилась. Ронель згадав, як він ішов у своїх мріях все далі й далі, поки не дійшов до точки, коли Ренана сказала: «Або я, або Дарко». Він вибрав Дарка і залишився самотнім у своїй квартирі. Без жінки. Без любові, якщо не рахувати любові Дарка, чиє існування лише посилило жахливу самотність, яку він називав своїм життям. «Тероризм — це жахливо, — подумав Ронель тієї ночі. — Він в одну мить руйнує життя», — і ніжно поцілував сплячу Нееву в чоло.

Ронель мало не пройшов повз Дарка, не помітивши його. Він надто перейнявся пошуком освітленого вікна своєї квартири на третьому поверсі. Дарко також був зайнятий, стежачи своїм туманним поглядом за швидкими руками власника шаурми «Тарбуш», який зрізав тонкі скибочки м’яса з рухомого рожна. Але коли двоє друзів, урешті-решт, помітили один одного, їхнє возз’єднання було сповнене завзятого лизання рук і бурхливих емоцій.

— Оце так собацюра, — сказав продавець шаурми, присівши навколішки перед Дарком і поклавши кілька жирних скибочок м’яса на папірці на хідник, як первосвященик складає жертву своєму богові. — Хочу, щоб ви знали: чимало собак приходить сюди, і я не даю їм нічого. Але цей... — сказав він, показуючи на Дарка. — Скажіть, він часом не турок?

— Що ви маєте на увазі під турком? — ображено запитав Ронель.

— Ох, нічого, — вибачився продавець шаурми. — Просто я з Ізміра, тому подумав... Коли я був малим хлопчиком, у мене був точнісінько такий самий песик, цуценя. Але він внадився обпісювати дім, що доводило мою маму до сказу. Тому вона вигнала його, коли він навмисне це зробив. Але ви, ви — добрий чоловік. Він утік від вас, а ви навіть не сердитесь. Повірте, так воно й повинно бути. Я не розумію всіх цих крутих перців, які тягнуть своїх собак на повідцях, коли вони на хвилинку зупиняться подивитися, як крутиться шаурма. Невже вони фашисти?

— Він не втік, — виправив його Ронель, притулившись своїм втомленим чолом до його сильної спини, — він загубився.

Тієї ночі Ронель вирішив написати книжку — щось середнє між дидактичною байкою та філософським трактатом. Це мала бути історія про короля, якого любили його піддані, короля, що втрачає щось дороге для себе — не гроші, а, можливо, дитину, або ще щось, або солов’я, якщо досі ніхто ще про таке не писав. Десь близько сотої сторінки книжка перетвориться на щось менш символічне і більш модерне, щось пов’язане з відчуженням людини в сучасному суспільстві та трохи сповнене розради. Приблизно на сто шістдесятій або сто сімдесятій вона зміниться у щось на кшталт аеропортового роману у плані читабельності, але набагато вищої якості. А на трьохсотій сторінці книжка перетвориться на страшну маленьку тваринку, яку читачі зможуть обнімати та гладити для того, щоб упоратися зі своєю самотністю. Він ще не вирішив, за допомогою якої технології книжка перетвориться на аж настільки реальну тваринку, але перед сном він зробив для себе нотатку, мовляв, за останні кілька років молекулярна біологія і видавнича справа зробили неабиякий крок уперед, а тепер волають про поєднання своїх зусиль.

І тієї ж ночі Ронелеві наснився сон, і в цьому сні він сидів на балконі свого будинку, зосередившись на газеті у сміливому та щирому зусиллі вирішити загадку людського існування. Його улюблений пес Дарко раптом з’явився на балконі, одягнений у сірий костюм і з гігантською кісткою в пащі. Він поклав кістки біля його ніг і натякнув Ронелеві нахилом голови, що він повинен шукати відповідь на сторінках фінансової аналітики. Потім він пояснив глибоким людським голосом, який був трохи подібним до голосу Ронелевого батька, що людський рід — не