У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

По відході Карпа в червонокозаки Ганна Янчиха народила сина Гриця, а потім, після таємних і відкритих навідувань Карпа додому, за шість років “знайшла” Петруся, Ярисю, Таню і Лідуню та Степанка. “Знайшла”, хоч убогість у обійсті була неймовірною, хоч не бажала того несказанно.

Одного дня, як били з Камінної Гори, трирічний Петрусь виліз, підставивши стільчик, на цямрину, став у цебер ніжкою і схопившись ручками за ключ журавля, шубовстнув у криницю. На щастя, Ганна заривала під хатою свій убогий скарб. Зачувши скрип журавля, вона оглянулася і на мить обімліла, згодом, зойкнувши, кинулася до криниці, навіть не почувши, як біля неї просвистів снаряд, врізавшись у ріжок яточки, як громовий вибух викинув сніп землі, збивши її з ніг, засвітивши свічки в очах, наповнивши рота солодкуватою міццю і скувавши усе її тіло. Та тільки на мить. Крик малюка зірвав її на ноги і кинув до криниці.

- Сину! Петрусю! – не своїм голосом крикнула Ганна, уздрівши в глибоченному кільці криниці дитячу голівку на поверхні води і напівутоплене цебро поряд.

- Тримайся за ключ, синку! Не вилазь із цебра! Тримайся міцно! Ну ж, отак, обома руцями тримайся! Я тебе витягну! Тільки не лякайся! О, бідна моя голівонька! – лебоніла вона, смертельно налякана, поволі витягуючи цебро. Хвилини здавалися вічністю, поки Ганна не опустила мокрого, як хлющ, малюка на землю. Лиш тепер вона згадала про вибух і схопивши сина за руку, побігла до хати. По путі отямилася, різко повернула вбік і потягла малого до берега, де в лозах на ряднині лишила трьох менших дівчаток.

- Кара божа мені з тобою! – причитала вона, поспішаючи до берега. – Чого ти не слухаєшся мене і в кого ти такий удався на моє горе!? – відчувала, як остуджує її розпашілі груди мокре синове тіло. – До чого ж ти мене доведеш, отакий?

Бухкали і шматували землю гармати, прискали пилюкою розтрощені рештки будівель за річкою, ставали сторчма сиві пелени димів то тут, то там. Зарізно ревіла худоба, пищали поросята, гвалтували собаки, лементували качки, гуси, кури, носилося пір’я в повітрі.

- Ганко-о-о! Чи є тут хтось живий? – обізвалася сусідка Явдоха, ідучи Янчуківським городом від хати у берег.

- Ми тут, Явдошко! Ось, ось ми! – відповіла Ганна з лози. – Ходи сюди!

- Добридень! Чи живі ви тут, бо у дворі один Рябко сторожем.

- Та краще б уже й не жити, посестро, - обізвалася Ганна.

- Таке твориться, кумо! - сплеснула руками сусідка. – У Мокія Кравця марусівці вбили сина і взяли коня з возом, у Горпини Ключихи двох поросят, курей виловили, у баби Чивилихи гусей поцупили і підпалили комору. Кара божа на нас, та й годі! А чатових наших з ревкому: Михайла Брайка, Юхима Гудзенка, Йосипа Солонька та Дениса Міщенка – мов корова язиком злизала. Десь у Діброві, мабуть, переховуються, кинувши місто напризволяще. А я дітей у льосі лишила та сюди, вас навідати. Піду вже, бо плачуть там. Бандити, кажуть, уже пішли – одні на Крилів і Калантаїв, а інші – на Бужин і Боровицю… Бувайте! – і зникла за горбом.

Услід Явдосі Ганна з берега помітила, як високо в небі безладно кружляли розтривожені лелеки-бузьки, облітаючи осторонь оті димові стовпи-завіси. Під кущем верболозу зіщулено сиділа на рядні, витираючи кулачками заплакані очі, її дволітня дочка Ярися, тримаючи коло себе Таню, а в пелені сорочки – малу Лідуню, що захлиналася плачем.

- Горе моє, - схилилася мати до немовляти, поклавши на рядно Петруся. – Як же мені вижити з вами в цьому пеклі господнім!? – притулила вона до грудей малу, що тут же й стихла. – А ти молодець у мене, Ярисю, - похвалила вона середульшу, погладивши білу голівку дівчинки та глибоко зітхнувши. – Не те, що оцей гицель Петрусь. Знімай штанята, хай викручу, - полагіднішала вона. – Так і сиди голяком, доки просохнуть, - сказала вдавано суворо, хоч зла в серці вже не мала.

Невдалік почувся глухий вибух. Ганна зручніше всадила Яринку на друге коліно, і вслухаючись, як немовля зголодніло смокче її обів’ялі груди, сумно зітхнула.

- Боже милостивий! Які ще кари ти готуєш нам на голову? – перевела вона подих. – Розруха та нужда всюди і не видно їм просвітку, - шептала, відриваючи від грудей приспану Лідуню. – Спаси, Боже, і помилуй нас, грішних!..

Під верболозом п’янливо пахло мохом, моченими коноплями, послідом качок і гусей, мулом річки і рибою. Легкі повіви приносили з Луки то хмільні запахи васильків, то випари застояної води, то димні згари від пожеж. Десь на мосту гримотіли вози, рипіли колеса, гейкали люди, мекали вівці та кози, гнані з міста в бік Лісу. Чулися пухкання рушниць, тріскання пістолів, вибухи гранат, розпачливі плачі й викрики людей, яких “звільняли” чергові напасники.

Ганна не могла собі втямити, від кого їх, бідних міщан, “визволяють”, грабуючи і руйнуючи все на путі, оті бездушні зірвиголови-пришельці, до чого вони ведуть і куди кличуть. Адже визволяти в її розумінні значило – не чіпати, не гвалтувати, не грабувати, а навпаки – допомагати людям, боронити їх від усіляких напастей.

“Тікають усі безвісти від біди замість боронитися, сидять по льохах чи роздягають мертвих, оббирають сусідів, відкопуючи ями з майном і збіжжям у порожніх обійстях. І доки ж те буде?! – думала про себе Ганна. – Їм добре тікати, а що робити козачкам із дітьми, куди подітися, як вирятуватися? Йому, бачте, світову революцію треба рятувати, - недобре думала вона про Карпа, як першого винуватця її горя. – Йому волю добувати! Когось десь захищати, а рідна сім’я хай хоч пощезне отут… Ах ти ж окаянний, божевільний зі своєю революцією! Ах ти ж нещастя моє непоправне! – лаяла вона чоловіка серцем і душею. - Ще й ти мене в землю вганяєш своїми забаганками, - перекинулася вона на Петруся, оглядаючи хлопченя, яке ледь знаходило в собі сили, щоб не дременути кудись. – Чи ж можна отак не слухатися матері? Поліз на цямрину –