Самотній вовк - Володимир Григорович Дрозд

— Я слухаю…

— Це я, — сказав утаємничено. — Це я. Пробач, що турбую, але я весь час думаю про тебе. Так чомусь тоскно, і мені схотілося тобі сказати, що я дуже добре — ти розумієш? — дуже добре до тебе ставлюся. На світі так мало людей, які цієї хвилини думають про нас і люблять нас.

— Спасибі, Андрійку, — Олена була зворушена. — Спасибі тобі… Я теж дуже добре до тебе ставлюся…

— Я не можу дочекатися третьої години, я божеволію, — жінки довірливі й сентиментальні, маслом каші не зіпсуєш, сцена провінційного театру дев’ятнадцятого століття, моє амплуа — перший коханець, життя — це театр, банально, але я був задоволений собою.

— До зустрічі, — Олена поклала трубку, мабуть, хтось був при розмові, а може, вона боялася довіритися телефону, вона обережна, та реклама й мені не потрібна. Олена — мій тил, мій запасний вихід, якщо в театрі спалахне пожежа…

Я повільно втопив штирок телефону. «Емоції — це шуми у коригуючому каналі зв’язку, — повторив я подумки Харланову формулу, якою той боронився від Великого Механіка. — Шуми, як відомо, змінюють форму сигналу і коригуючий канал вертає їх до істинної форми; Усе, що не дає користі, не потрібно. Який коефіцієнт корисної дії емоцій і мистецтва, що, як гриб, виростає з них? Нуль…»

Мені вже було соромно за свій недавній емоційний спалах. Коли ти керуєшся лише холодним розумом, менше робиш дурниць. Але й хвилинну слабість свою я використав сповна — нагадав про себе Олені.

Мені знову хотілося жити й боротися. І я поспішив до парадного під’їзду контори.

Вони уже, мабуть, знали про зміни в керівництві і глузливо зиркали з вікон на моє донкіхотство. Я спробував відповісти колегам бадьорою посмішкою, але натомість посміхнувся силувано, ніби просив співчуття.

І цієї миті я побачив у вуличнім потоці машин конторську «Волгу»! Я заплющився, боячись повірити в несподіване везіння. Коли знов увібрав вулицю в очі, машина вже була біля ґанку. Встиг виклично озирнутися на конторські вікна, обсмикнув поли піджака і ступив край тротуару, замиловуючись точними, ритуальними рухами, що їх автором був Петро Харлан. Крізь примружені очі — яскраве сонце гойдалося просто мене — стежив за мерехтінням гумових візерунків на колесах «Волги», певен, що колеса скоряться моїй волі.

Звичайно, це був Прагнімак, у директоровій машині, з управління. Тільки-но завмерли колеса (навіть трішки раніше, допомогла інтуїція, бо Прагнімак виходив з машини стрімкіше, аніж Георгій Васильович), я відчинив задні дверцята і вздрів тінь на обличчі нового директора, який не звик до такої шаноби («Звикнеш! — переможно і зухвало подумав я. — І Георгій Васильович спершу гнівався на Петра»).

— Я вам потрібен, Ілля Денисовичу? — запитав, провівши Прагнімака до його кабінету.

Прагнімак не відповів, і я залишився в кабінеті. Краєм ока стежив від дверей за сухорлявою, цибатою постаттю нового директора. Певна річ, я заздрив йому. Але заздрість ця була добра, бо я знав, що здатен на більше і досягну більшого, якщо все складеться для мене щасливо. Крім того, своїм успіхом він не перетинав мені шляху. Звичайно, з Георгієм Васильовичем спокійніше, але під ним я довго був би на побігеньках. Якщо ж Прагнімак мене визнає — швидко підніме. Йому потрібні енергійні люди, люди з перспективою. І я зацікавлено стежив за ним, знаючи напевне, що незабаром переживатиму свій великий ранок.

— Я дуже радий за наш колектив і за вас, — тихо мовив я і по короткій хвилі додав уже грубіше — щирість простецького хлопця, який не звик приховувати своїх почуттів: — Не подумайте, що запобігаю. Так, по-людському радий…

Прагнімак скинувся, наче молодий кінь, що раптово відчув на собі вуздечку, але я незалежно, суворо дивився на нього і у всій моїй постаті, як і в голосі, не було натяку на підлабузництво. Він теж посерйознішав, посмутнів (він таки самотній, кожна значна людина самотня).

— Про що ви? А, вже сороки принесли? — Він підійшов до вікна. — Я ніколи не домагався високих посад, і мене це не хвилює. Звичайно, самостійна робота. У мене багато планів. Час пливе, але не кожен цей плин відчуває. Втім, ще нічого невідомо, самі розмови.

«Теж мені святенника із себе вдає. — Прагнімак дивився у вікно, і я дозволив собі скривити в глузливому посміху губи. — Одного дня людина одягне маску, а потім так входить у роль, що й сама вже не добере, де правда, а де лицедійство». Чесноти інших сьогодні дратували мене.

— Я знаю, що наша проектно-конструкторська контора — лише крихітний гвинтик у величезній господарській машині держави, — раптом мовив Прагнімак, полохаючи тишу, що якусь хвилину ніби єднала нас. — Лампочка, напівпровідничок у складній електронній системі, кажучи мовою науково-технічної революції. Ми мало конструюємо, ми швидше копіювальники, якщо дивитись приземлено. Але цій приземленості, цьому безкрилому натуралізмові кожен з нас мусить сміливо протиставити свій крилатий реалізм. Бо коли вдуматися, коли глянути на роботу нашу у перспективі — ми вершимо велику справу, навіть тут, у конторі, в наших канцелярських буднях. Скільки будується, скільки робиться на основі тих ватманських листочків, які народжуються і множаться в нашій конторі!

Тут Прагнімак зиркнув на мене і, мабуть, пошкодував про свою відвертість. Обличчя його замкнулося. Я незворушно тасував на журнальному столику газети, з усіх сил зображуючи стіну, перед якою безпечно відкривати душу.

— Завідуючих відділами покличте на обговорення. Шофер хай вертає в управління і чекає на Георгія Васильовича, — голос Прагнімака був холодний і трішки ображений, ніби я спровокував його на щирість.

— Завідуючих сюди кликати чи у ваш новий кабінет? — я нахабнішав.

— Моє