Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
«То упорайся з нею», — промовила рішучо сестра Марія.
«І то все, неначе мені навмисне улаштовано», — відповів брат нетерпеливо.
«Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не стоїть з наукою, або взагалі з духовістю в пов’язі, видається тобі немиле або злишнє. Я тебе добре знаю. Не робись вже тепер диваком — і не сторонись від людей. Не думай, що Едвард Ґанґе становить увесь світ. Пожди!»
«Може, й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався».
«З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, — докінчила любим усміхом сестра. — Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем».
«Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?» — спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.
«Нехай би й попом…»
«Попом, а може, й філологом, — поправила авторитетно наймолодша сестра. — І се так можливо. Не правда?»
«Правда. Може, й так, а може, й цілком інак».
«Тобі б уже час і залюбитися, брате».
«Ще чого б не стало. Доста мені вас всіх у серцю, а не то ще когось там, — відповів, — не годен буду понести стільки добра».
«Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок, і останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собі, що се буде якесь чудо природи», — докінчила Марія.
«Ні, радше якась Антігона[47], що нас всіх своїм античним розумом і героїзмом поб’є, — пояснила Оксана. — Юліян любить все, що класичне, укінчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лірою буде ходити й до великих діл покликати».
«Не чіпайте Антігону, бо се була гарна й славна постать грекині-патріотки. Та не пророкуйте, бо…» — і брат усміхнувся, погрозивши пальцем.
«А як справдиться… Гм?»
«Гм? та й буде гм…»
Батько й матір увійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича й треба було закінчити пакування.
Вмить все споважніло.
Син був готовий до від’їзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.
«Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розуміється само собою, що я перед від’їздом до війська буду вперед ще у вас».
«Будь, сину. Ми старі», — відповів сей коротко.
Мати німо притиснула сина до грудей.
«Не спаношися, дитинко», — прошептала, бо голосного голосу десь забракло.
«Ех, мамо…» — вирвалося йому з уст і він схилився аж надто низько, щоб поцілувати матір в руку.
Відтак звернувся до сестер.
Вони стояли поблідлі, німі й лиш мовчки подали собі з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильніші почування. «Чого?» — був би спитав.
Годинникар випроводив сина аж до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад… там ніхто їх не бачив…
*
«Він перший раз виїхав надовго з хати», — обізвалася мати, вертаючи в порожні кімнати, здавленим голосом. «Треба привикати до його відсутности. Се тепер починається», — відповів годинникар коротко й, не звертаючи до неї обличчя, зайшов хутко до своєї працьовні.
*
Ввечері вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постійно займалися й заробляли, а молодші Марія й Оксана остали вдома.
Тишина панувала округ їх чистенької хати і в вечірнім легкім сумерку здавалася вона ще білішою. По від’їзді брата забракло сестрам теми до розмови. Ходили, снувалися, ніби дошукувалися чогось-то, і все наново вертали до нього, а остаточно — вмовкли.
По часі вийшли обі з кімнати. Надворі стояв погідний вечір. Спокійний з роями зірок на небі, без найменшого подуву вітру, а здалека доносився до їх слуху клекіт жаб і пригадував село.
«Тепер було б гарно проживати на селі», — обізвалася старша.
«Ні, в горах», — додала учениця.
«Ні, на долах. І вертати отак самому, — або з ким-небудь удвійці, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, що повинно би бути трохи зрошене вечірньою росою, по пояс сягало й пестило стан».
«Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і — в товаристві — що вертало би мовчки або співало півголосом тужливу якусь пісню… або щоб десь-не-десь хтось сказав гарне слово… щось поважне і — як Юліян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний розжарений, а ми — йдемо, йдемо трохи притомлені й… розходимося…»
«Ти поетка, Оксано. Що з того вийде?»
«Нічого. Я чую, що ніколи не буду така щаслива, як другі. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине».
«Відки ти се взяла?»
«Сама з себе. Чому я чуюсь все самітна? Або знов вистарчаю собі все і всюди? Хоч би й як весело, хоч би й як, Марійко, а мене внутрішня самота переслідує, а часом навіть посеред гамірного гурту до себе манить. Мені лиш от з тим там добре».
І указала мовчки на небеса.
«Не знати, чи Юлик буде вже на місці», — сказала якось розсіяно Марія.
«Ні, мабуть, аж пізно ніччю; вони ж колією поїхали».
*
Коли мати вернула, упоравшись зі справунками, додому, і всі дівчата зібралися на чистім поді до супочинку (літом вони все там ночували, щоб удержати чистіше кімнати вдолині), виглядали, мов гурт ангелів, що зібрався на варту. Тут і там клякала котрась до молитви й помолилась непорочними устами; а відтак, обтулюючись своїм довгим, розплетеним волоссям, мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.
«Може, й Юлик вже на місці й згадує нас?» — пішло шепотом з уст наймолодшої.
«Може…»
«Я завтра о п’ятій встану, щоб цвіти й ярину пілляти та хоч годину-дві в саді попрацювати. Може, й б і л а г в о з д и к а розцвітеться, великий той і повний… що я дістала», — сказала півголосом Марія до старшої сестри.
«Що за гвоздику ти дістала?» — пішло ледве чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія, мабуть, не дочула. Перед її дівочою душею виринула «Покутівка» й там панський сад. Між його деревами, кущами, а знов і клумбами з цвітами ріжнородного сорту й пори року, струнка постать молодого огородника, який працював невпинно з непокритою головою коло всього, що вимагало його руки.
*
Юліян вже посередині першого місяця вакацій як гостем в селі
