💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Читаємо онлайн Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в які моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би їх».

«Держи слово», — і вдруге подав йому руку.

І мов переходячи по тім до денного порядку, спитав: «А тепер, який факультет? Філологія чи богослов’я?»

«Наразі нічого. Хоч я впишуся, може, на філологію».

«Може…?» — батько підсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юліян, вгадуючи хід думок батька, витягнув з грудної кишені білет, подав його батькові.

«Від батька Едварда Ґанґа, тату».

«Що він пише?»

«Читайте! Мені зміст білету ще з-перед матури відомий, — сказав. — Я мовчав, бо не хотів лиш одними своїми словами постановлення добродія Ґанґа випереджати».

Годинникар притакнув головою, читав: «Прохаю вас, шановний пане, о батьківський дозвіл, задержати вашого сина, Юліяна, через цілі вакації в нас; по укінченні їх згодитися на мою пропозицію, щоб ваш Юліян з моїм сином відслужив рік війська, яко однорічник у Відні[36]. Реверс за вашого сина виставлю я. Про інше таке подібне обговорю з ним особисто. Стільки на тепер.

Освальд Ґанґе».

«Сьогодні ввечері я вже від’їду, тату, — сказав Юліян і відгорнув волосся з чола. Він висказав се, наче сповнив важний обов’язок. — І я такий гордий».

«Так? Вже? І на що?»

«Що я свобідний з власних сил».

Батько усміхнувся.

«Звичайно, почування академіка. Я розумію тебе, хоч ніколи академіком не був».

«Чи конче вже сьогодні мусиш їхати?» — обізвалася сестра і з тими словами опинилася коло брата, зазираючи йому з жалем, а все-таки і з нетаєною любов’ю в очі.

«Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпеливо вижидав сеї хвилі! Не здержуйте мене. Вона мені багато коштувала».

Батько підсунув брови вгору.

«Так? Я гадав, що тобі студії не завдавали ніколи великих трудностей».

«Ви й не помиляєтеся, тату. Але не забувайте, скільки я, окрім своїх обов’язкових студій, працював і в інших керунках. Крім того… але, — додав, мов пригадавши щось, — оставимо се» — й урвав.

«Тяжіла й виховуюча рука батька над тобою, з чим треба було також числитися — не правда?»

«Так, тату. Виховуюча рука з нагаєм, з чим я совісно числився. Та не думайте, що я під тим розумію, що через те я не буду все той сам. Я себе й свою „ниву“ не зраджу ніколи — яка б вона й не судилася мені. Через вакації будемо скріплятися з Едвардом, а опісля… в жовтні поїдемо».

«До В.?» — сказав годинникар і зморщив якось турботно чоло.

«Так».

«Ти, здається, дуже скоро справився з собою».

«Нема часу. Я одинак. У вас три доньки — а щонайважніше, я вже знаю, що хочу. Донедавна не був того певний, а тепер вже знаю».

«Я не знаю, що ти вже знаєш, але я кажу тобі лиш те, що доля чоловіка є та, що він має свою пайку в віковічнім  т я г а р і   п р а ц і. Не забудь заскоро й за свій народ. Не забудь і за богослов’я. Ти вбогий хлопець і твоя область буде сам чистий народ».

«Народ, народ, батьку. Іменно, народ, — відповів син квапно. — Але заким до нього може й справді діб’юся — піду в світ. Військо, дисципліна — інший світ… далі  п о д о р о ж у в а н н я  і… але про те все ще час говорити». І з тим вийшов з хати.

Батько підпер голову в руки й сидів довший час мовчки. Відтак, протерши чоло й очі, неначе відсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді й брат, опісля підвелася нечутно з свого місця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на ній поцілунок. «І сина маєте, й доньок маєте, тату», — сказала.

«Дякую тобі, моя дитино», — відповів.

По часі мовчання сказав: «Який він тепер є, я знаю, який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей і я побоюся, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, свого хатнього окруженгя, а на кар’єровича, матеріаліста, безідейника, кав’ярняника, фігуру, яких є велика часть з наших синів за границею, а се… я б волів не дожити».

«Ви бачите примари, тату», — відповіла Зоня.

«Може. Бо я б хотів іншого сина оставити по собі нашому суспільству».

Вона не обзивалася більше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидів ще довго над своїми годинниками, але чи працював, вона не знала.

В кімнату неначе щось вступило.

Важке, чуже, й умістилося вигідно коло старого майстра.

Годинники, здавалося, протестували проти того. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.

Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.

Він був такий чудний сьогодні.

*

Се діялося перед полуднем.

По обіді був в кімнаті, де пересиджував і студіював по більшій части молодий Юліян, рух.

Два саквояжі стояли відчинені й він, сестра, а тут і там мати укладали в них, що потрібне на довгу відсутність. Убрання, білля, книжки й т. п.

Того всього не було багато, але помимо того пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим від’їздом любимця й, хоча одна перед другою затаювали свій жаль, вони й без сліз плакали.

«Не думала я, синку, що ти виробиш мені такий жаль і покинеш нас так скоро по матурі. Гадала виїдеш трохи кудись в гори й вернеш назад, а тут приїхав чужий добродій і на цілі вакації забирає тебе. Опісля пожере тебе військо — та се  х о ч   м у с и т ь  бути.»

«Що ж, мамо, так склалося», — відповів Юліян, вспокоюючи.

Він не сподівався, що його від’їзд викличе таке зворушення в хаті. Особливо, що матір відчуває се так сильно — а її шанував і любив він понад усе.

Коли його батько іноді ранив словом, що був би з жалю й урази одіж на грудях розривав — мати була тією, що усмиряла амбітного молодця й піддержувала послух і теплі почування до батька дальше. Тут робила вона се шляхотним словом, там вказівкою на його інші цінні властивості й все добротою, все доти, доки він не успокоювався й не признавав їй рацію.

«Але чи ти мусиш відразу на цілі вакації їхати?» — обізвалася Оксана, притягнувши якийсь підніжок близько брата, що був

Відгуки про книгу Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: