Навіщо читати - Шарль Данциг

1500–1760 років неймовірно важко, і я йду геть. Моя голова була забита Шекспіровим «Ричардом ІІІ», три сцени якого я якраз прочитав. Бувають миті, коли я настільки занурююсь у читання й подальші уявлення, що, виринаючи, зі здивуванням констатую існування зовнішнього світу. Неуважність до життєвих речей, до якої призводить зосередженість на речах, описаних у книжці, мені настільки звична, що я не дуже здивувався б, якби, підвівши голову від книжки в метро, усвідомив, що я на березі озера Байкал. І негайно знову занурився б у книжку.

Що ж це за періоди, коли читаєш так, наче ти навіжений. Після кількатижневого читання речей несерйозних, трохи те, трохи се, то одного автора, то другого, виникає потреба прийти в себе. Крові, крові, крові! У дитинстві мама давала мені м’ясний сік, я не міг його напитися. Так приємно бачити шматки печеного м’яса, яке під пресом бризкає соком. Те саме з читанням.

Більшість діалогів у романах мене дратує з тієї самої причини, з якої погані читачі їх обожнюють. Вони виводять нас із матеріалу (літератури). І тоді можна втекти.

Я охоче піддаюся обману нелітературних творів мистецтва, що підказують підходящі для читання книжки й дискурси. Однак те, що у фільмах якогось режисера всі читають книжки, зовсім не означає, що він розумніший за інших; як і слова якогось кандидата під час передвиборчої кампанії, який каже, що «його дитинство було бідним, але в них були книжки», не означають, що він чесніший чи здібніший. Я не знаю ні того, щó той хлопчик на вулиці Ріволі читав, ні тóго, чи це було цікавим. Евентуально читання є лише добрим знаком.

Коли ти дикуватий і не наважуєшся заговорити з людьми, як хтось, кого я знаю, романи стають річчю ідеальною. Для великих читачів персонажі романів виявляються реальнішими за людей із життя. Вони часто про них згадують, навідують їх у книжках, дуже їх люблять, незрідка за ними сумують, інколи вони їх дратують, зрештою, для них вони друзі, атож. До того ж ці уявні друзі нічого від них не приховують. Тому вони єдині ніколи нас не зрадять, думають великі читачі, й через це буває забувають пізнавати ризик жити.

Авжеж, читають через протест проти життя. Життя влаштоване дуже погано. В ньому постійно натикаєшся на людей непотрібних. У ньому повно повторів. Його пейзажі нескінченні. Якби життя прийшло до видавця, то отримало б відмову. А ще пригадайте діалоги, які в ньому чуєш. Вони такі важкі, непевні, повторювані! У цьому, гадаю, одна з причин виникнення театру. Людина придумала театр, бо вже не могла чути розмов у кав’ярнях. Саме тому читання п’єс — одне з найбільших задоволень у житті.

Це так приємно, особливо за відсутності вказівок на мізансцену, того ймовірного прояву комплексу щодо роману. Увесь добрий тлущ фактів у романі перетворюється на поганий тлущ у театрі, на обачність, страх, диктатуру. Нехай живуть п’єси без нічого, які дають волю уяві! Ось одна з причин читати театр: вивільнити уяву. З другого боку, він мало цьому сприяє, бо читається швидко, а швидкість не дає уяві змоги облаштуватися. Щойно ви почали: «Мадам Кееле. Заходь, Азізе, поквапся», як у відповідь звучить: «Матильда. Ти називаєш це початком, Адріане», — як уже кінець.

Приїхати, майже запізнюючись, у театр на таксі — одна з утіх у цьому житті! Авто зупиняється. Той, хто вас чекає, помічає вашу появу. Ви відчиняєте дверцята, висуваєте ногу назовні, простягаєте шоферові гроші й чекаєте здачу. Ви гарно вбрані. Спектакль ось-ось має початися, чудово, так гарно!

Читання дає змогу оминути нудьгу. Можливо, це помилка. Належно використана нудьга інколи стає засобом, щоб повести нас до чогось іншого. (Не враховуючи того, що нудьга це вкрай особисте поняття). І перескакування через сторінки буває довшим за читання Наше око, занепокоєне тим, щоб нічого не проминути, змушує нас повернутися назад í…

Я наближаюся до Французького павільйону у Версальському парку, який Ґабріель зобразив у вигляді Андріївського хреста і який слугував для перекусів. Тридцятьма метрами далі, у напрямку Тріанону, поворот ліворуч. Між двома кам’яними колонами хвіртка. Її відчиняє відповідальний за охорону Тріанону чоловік, у підпорядкуванні якого двадцять чотири охоронці, це небагато, тут, каже він, нíколи нудьгувати. Кілька східців, блакитний передпокій, далі, праворуч, невеликі двері: театр Марії-Антуанетти. Чарівне блакитно-золотисте місце, акустика якого увиразнює голоси, двадцять банкеток у партері та балкон для короля. Королева справді грала, це її й погубило. Адже саме тут вона виконувала роль Розіни у «Севільському цирульнику» Бомарше, якого її чоловік якраз ув’язнив, а пізніше — через брак затятості в помилках — звільнив? Варто було вибрати символом левові шкури, що підтримують балкон! Слуги, які подавали сорбети, напевно, вважали її божевільною, а його слабаком і їх зневажали. Під час Революції цей закуток не постраждав, бо ніщо не надавалося для продажу: декорації були з ганчір’яного картону. Я сходжу на сцену, звідки зала, хоч і маленька, здається дуже віддаленою. В цьому полягає таємниця театру, який у середньовіччі називався містерією: беручи участь у виставі, доводилося містифікувати себе для партеру.

Театр може бути найбільш захоплюючим видовищем, але це спектакль. Мені настільки тривожно проходити осторонь твору, бути простим глядачем, майже споживачем, що на жодному спектаклі, опері, сольному концерті чи балеті як театральній виставі я не буваю без блокнотика, в якому роблю записи. Я знову створюю собі запас. Саме завдяки запасові ми не опиняємося в запасі Ба більше, я певним чином переробляю книжку,